«Їсти, молитися, кохати» Елізабет Гілберт

ph_1_98341

Терапія для розбитого серця і поламаного життя: одна нью-йоркська письменниця, впавши в безодню депресії, призначає собі своєрідне «лікування», яке складається з трьох компонентів: чуттєвих насолод, духовних вправ і спроби поєднати у собі перше і друге. І «пігулки» теж спеціальні — їжа, молитви-медитації і зрештою кохання (хоча його вона собі зовсім не планувала).
Ще до того, як я взялася за цю книгу, хтось із друзів написав, що,мовляв, попри всі соплі роман Гілберт досить непоганий. Не знаю, не знаю, соплів я тут не помітила. Зате побачила спробу чесно і відверто розібратися з найближчою людиною — самою собою. Часом з іронією, часом зі сльозами — дуже живу і людську.
А ще виявилося, що мені близький її формат стосунків з Богом. Він, Той Хто Вгорі, в її тексті зветься саме так — Богом. Це не християнський Бог і не просвітлене божество буддистів. Але це хтось, з ким можна говрити, як із сильним другом, кому можна звірятися і, якщо все складеться добре, отримати від нього пораду або навіть допомогу.
Тож певною мірою ця книжка — такий собі «духовний» тревелог, оповідь про подорожу у пошуках себе і свого місця в світі. Недарма вона поділена на 108 розділів-намистинок, як у вервечці для медитації. Але, крім цього, це таки дійсно непоганий путівник трьома країнами на літеру «І» — Італією, Індією, Індонезією. І якщо по Італії героїня мандрує досить багато, то в Індії її життя зосереджене лише в одній точці — в межах безіменного ашраму. Індонезія ж представлена лише маленьким клаптиком — островом Балі.
Та, незважаючи на таку географічну клаптиковість, авторка (за що я їй вдячна) розповідає різні історичні і культурні цікавинки про кожну з країн: як вольовим рішенням експертів-лінгвістів сформувалася італійська мова і де в Італії найсмачніша піца, що таке енергія кундаліні і які мантри та духовні гімни важливі для йогів, чому зараз ніхто не пам’ятає про криваву історію Балі і як маркетологи зробили йому імідж «райського» острова.
Окремо варто сказати, що цей роман є результатом такого виду творчого процесу, до якого часто вдаються західні, особливо північноамериканські письменники, і майже ніколи — українські. Вони ставлять перед собою певний челлендж, задумують якийсь експеримент — і документують процес його проходження/виконання, з цього досвіду потім виростає книжка. З одного боку, це значно полегшує «муки творчості», адже повороти сюжету тобі подає саме життя, тобі треба лише записувати. З іншого — якщо нічого цікавого з тобою не стається, ти мусиш сам це стимулювати. Але, зрештою, ніхто не забороняє тобі трііішки прикрасити дійсність, коли ти письменник;) Не знаю, наскільки прикрасила її Елізабет Гілберт, але читати було цікаво:)

Elizabeth-Gilbert

Оставить отзыв