«Зроби собі рай» Маріуш Щигел

szcz_okl_16

Ох, ці дивні чехи!..
Така емоція -здивування-зачудування-захоплення і навіть трішки відрази — зринає першою, коли перегорнеш останню сторінку. Маріуш Щигел, поляк-чехофіл, зумів показати цю країну такою, якою більшість із нас її раніше не бачила (навіть якщо там і бувала).

За що дуже люблю творчість чудесного репортажиста Щигела, так це за те, що про країну/явище/епоху він розповідає не з допомогою якихось глобальних фактів, а через суб’єктивні, часто дуже приватні історії окремих людей. А ще люблю за те, що він фокусується на нетипових темах. Тому замість того, щоб прочитати про регіональні особливості країни, про чарівну архітектуру міста над Влтавою чи бодай про пиво, ми читаємо, наприклад, про особливі стосунки чехів із Богом, сміхом і смертю.

Щигел демонструє нам галерею фрікуватих образів знакових для Чехії митців, знайомить із філософом-поетом і співцем лайна Еґоном Бонді, сміхотливою письменницею з величезним бюстом Галиною Павловською, скульптором, який помістив свого президента в прямому сенсі у дупу (інсталяцію таку зробив, ага) Давідом Черним та багатьма іншими.

Але автор не лише розповідає читачам про творчість цих богемних персон, він відкриває нам чехів як народ чи, якщо хочете, як націю. Що я досі знала про них? Виявляється, майже нічого. Точно не знала, що чехи — то одні з найбільших у Європі атеїстів,і вони не воюють з Богом, вони його просто ігнорять. Тому приїзд Папи Римського до Чехії лишається практично непоміченим — якщо не рахувати дискусій про позицію католицизму щодо використання презервативів і перфоменсу, в якому фігурує зображення Святого Отця з ґумовим виробом на голові.

А ще, виявляється, чехи дуже люблять сміятися. Сміятися навіть і особливо над собою — над своєю країною, президентом, співвітчизниками. Притаманного полякам гонору у них немає й сліду, тож жартом їх не образиш. Причому жартівники вони ще ті — як видається з книжки, гумор у них часто нижче пояса. Тож не дарма, каже Щигель, чехи в Європі мають репутацію «сміхотливих бестій».

Тож цілком логічно,що сумувати вони не люблять — яка-небудь драма в кінопрокаті матиме бодай-якийсь успіх, якщо її назвуть «сумною комедією». З цієї ж причини вони намагаються закритися від найбільшої скорботи — тої,яка пов’язана зі смертю. Тому в Чехії все менше проводять поховальних церемоній. Рідні перекладають турботи за тіло похоронним агенствам, а ті, без зайвого шуму відправляють його на кремацію. Це й дешевше, і не так пригнічує. Правда, деякі родичі потім навіть не завдають собі клопоту забрати урну з крематорію. А деякі навпаки йдуть із нею в ресторан, щоб наостанок випити:)
Ключик до загадкової чеської душі,можливо, міститься у головній пісні держави — національному гімні. Якщо у всіх інших європейців вони більш поважні, пафосні, героїчні, кличуть до бою чи на боротьбу або до Бога звертаються, то у чехів все простіше. Вони співають про те, яка прекрасна їхня країна. Що вона — це рай на землі.

Тож навіщо вірити в Бога, якщо ти уже живеш у раю?:)

Маріуш Щигел

Маріуш Щигел

 

Оставить отзыв