«Гаррі Поттер і Прокляте дитя» Джек Торн, Джон Тіффані і (трішки) Джоан Роулінг

harry-potter-cursed-child-poster-1

Начитавшись рецензій і відгуків про нову частину «Поттеріани», я вже думала, що про неї не матиму нічого нового сказати. Ба ні, враження у мене лишилися дещо інші, ніж у більшості критиків. Якщо окреслити їх одним реченням, то це звучатиме так: п’єса мені сподобалася, а от дорослі Гаррі-Рон-Герміона — ні.

Про те, що головний герой тут не Гаррі, ви, певно, знаєте. У центрі подій — син Гаррі Албус Северус і його друг (а за сумісництвом — син Драко Мелфоя)  Скорпій. Мало того, що хлопці знайомляться і здружуються ще під час першої поїздки Гогвордським експресом, так Албус ще й потрапляє у Слизерин. Його кузина Роуз Візлі-Грейнджер (а вона ще та штучка: уявіть собі Герміону Грейнджер, яка, до всього, ще й круто крає у квіддич) від цього всього в шоці, і просто відветається від них. Взагалі хлопців у школі стороняться усі. І не лише тому, що син легендарного Поттера виявляється «слизеренцем» і невдахою в навчанні, а ще й тому, що ходять чутки, наче Скорпій — син Волдеморта.

Усе це неправда (хоча у Того-Кого-Не-Можна-Називати дійсно є дитина, але це не Мелфой-молодший). Але хлопців через це страшенно плющить, вони конфліктують з батьками і зважуються на авантюру, в ході якої читачу покажуть заборонені маніпуляції з часом, кілька паралельних реальностей, флешбеки на «Тричаклунський турнір» і кілька дуже зворушливих сцен.

 Дорослі зануди і чарівні екс-поганці

Отож, Гаррі-Рон-Гермінона виросли і… стали якимись нудними, пласкими і малоцікавими.

Гаррі — голова відділу з дотримання магічних законів, такий собі герой-на-пенсії. В його кабінеті безлад, а в думках — швидше незадоволення тим, що середній син виявився не таким, як він хотів, аніж турбота про долю людства. Він забагато моралізує, вмикає якусь надмірну сентиментальність і загалом намагається бути «правильним» батьком, от тільки син йому трапився «неправильний». Загалом складається враження, що у їхній сім’ї головна Джині. Але вона теж уже не та. Де поділася ця відчайдушна дівчинка, яка блискуче грала у квідич, могла будь-кого заклясти віртуозним проклаттям і не лізла за словом до кишені? Замість неї — «матір сімейства», ймовірно, домогосподарка, всяк така виважена і мудра, намагається всіх зрозуміти і примирити й забороняє домочадцям їсти солодощі.

Герміона стала, звісно, міністром магії. Це, по-моєму, не дуже добре вплинула на її почуття гумору. Разом з тим, склалося враження, що хоч вона пані міністр і все таке, але її не дуже всерйоз сприймають підлеглі. А ще, здається, кар’єрі вона приділяє суттєво більше роботі, ніж сім’ї. І хоч в діалогах з Роном у неї подекуди з’являється м’якість і ніжність, та в момент, коли світу загрожує небезпека, вона стає пліч-о-пліч з друзями, однак про доньку не згадує. Тобто так, сама Роуз до всіх цих подій не дуже причетна, а закони жанру не передбачають зайвих деталей, але на фоні інших стурбованих батьків вона виглядає дещо дивно.

З Роном же історія зовсім інша. Поки інші дорослішали і серйознішали, Ронова несерйозність прогресувала. І виріс він таким трохи бовдуром. Він — власник крамнички «Відьмацьких жартів Візлі», але жартівник із нього так собі. Жарти його виглядають жалюгідно, як і підкреслена розхлябаність. І якщо його батько при всій своїй наївності і неуважності виглядав симпатично, то Рон виглядає скоріше відразливо.

А от кому дорослішання пішло на користь, то це Драко Мелфою. У ньому стало менше дурного суперництва і зверхності, зате більше турботи про інших. Виявилося, Мелфой вміє любити, піклуватися, переживати і прощати. І забуває про колишні упередження: «Мною керує Герміона Ґрейнджер! І мені це починає подобатися…» І ці зміни — це дуже круто. Його син Скорпій взагалі повна протилежність Драко у шкільні роки. Він дуже м’який, чутливий, вразливий. Він цінує дружбу, відчуває відразу до отого всього смертежерства. А ще йому подобається Роуз Грейнджер-Візлі:)

В Албуса типова проблема звичайного сина незвичайного батька. Від нього ждуть чогось такого у стилі Поттера, а він ламає всі стереотипи і очікування. В ньому бунтарство бореться з прагненням відвоювати назад любов батька, довести, що він — не гірший. Разом з тим, він хоче виправити і деякі помилки, зроблені, як він думає, батьком. Таке враження,що він заставляє себе бути сміливим і безстрашним. Але справжня сміливість в ньому прокидається тільки тоді, коли його близьким загрожує реальна небезпека.

Найкращим і найсимпатичнішим з-поміж усіх героїв п’єси для мене став Северус Снейп. Так, в одній із можливих реальностей він лишається живим. А ще там проявляються всі його найкращі риси і прекрасне (хоч і похмуре) почуття гумору. За ті кілька хвилин, що він з’являється на сцені, встигаєш його полюбити.

Мало емоцій і антуражу

Спочатку мені сприймати його було дуже важко. Далося взнаки те, на що нарікаютьусі поттеромани — відсутність чарівної атмосфери, яку створила Джоан Роулінг. Тут усе надто голе. Треба старатися і домальовувати антураж у голові.

А ще я, на біду, подивилася фотографії акторів, які грали у п’єсі. І образ темношкірої Герміони мене вибивав — ні, в мене нема упереджень,просто я звикла уявляти її з обличчям Емми Уотсон. А потім я подумала — до біса! Як читач, маю право уявити її якою завгодно. І все, сприймати текст стал значно легше:)

Третій момент,який мене дратував, — відсутність інтонацій. Роулінг у романах прописувала їх так класно, що можна було дуже живо «почути», як хто говорив. У п’єсі ж таких ремарок немає. Тому не зрозуміло, скажімо, чи то Герміона пихато говорить фразу, чи то включає іронію, чи, може, в неї тон нейтральний..Це не дуже добре впливає на сприйняття.

Про дружбу і любов

П’єса розвиває прописане у «Поттеріані» ставлення до цих двох важливих штук. І нехай думки ці не надто оригінальні, але мені вони дуже подобається.

Перше — це те, що дружба має дві сторони. Вона — твоя слабкість, але й вона — твоя сила. «Сильну» сторону дружби постійно недооцінюють поганці, зокрема Волдеморт і його дитя. Ну і, як ми знаємо, це для них фігово закінчується.

Друге — це те, що любов, якщо вона є, існує завжди. Як би не змінювався світ, як би не мінялася реальність… Обставини можуть змінюватися, але любов існуватиме завжди. В деяких реальностях Рон і Герміона не одружуються, але очевидно, що вони небайдужі одне до одного. Яким би чорним не став світ, а любов Снейп до Лілі веде його до світла. Якщо тобі судилася любов, вона завжди буде у тобі і з тобою.

Далі — буде?

Схоже на те, що фінал п’єси лишився відкритис. Тобто так, хороші, як і належить, здолали поганих. Але — дитя Волдеморта не вбили, а тільки взяли під арешт. А, як ми знаємо, з Азкабану можна втекти. Часоворот лишився, а отже, лишилася подальша можливість маніпуляцій з часом. А отже, «далі» —  може бути:)

Отак усе це виглядало на сцені:

%d0%b3%d0%bf1 %d0%b3%d0%bf2 %d0%b3%d0%bf3 %d0%b3%d0%bf4

Але мені більше подобається така візуалізація моменту, з якого вся історія почалася:

36045 54_main

комментария 2 to “«Гаррі Поттер і Прокляте дитя» Джек Торн, Джон Тіффані і (трішки) Джоан Роулінг

  • Дякую за відгук! Бо й справді — з інших оглядів здається, що все зовсім погано або п’єса лише для хардкорних фанатів чи то Гаррі Поттера, чи то п’єс ) А тут видно, що це історія у світі Роулінг, де Гаррі, Рон та Герміона — то просто зовсім інші люди і фокус не на них.

  • Мерсі:)
    Мені спочатку теж було важко абстрагуватися і перестати порівнювати п’єсу з романами. Але потім мене просто закрутив сюжет)) І в якусь мить я зловила на думці, що не сприймаю це як _п’єсу_, а як просто цікавий текст.

Оставить отзыв