«Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінка Матіяш

marta_rewiu

Це буде приємне знайомство з маленькою гранатовою дівчинкою, яка стоїть на порозі дорослого світу і поволі прочиняє до нього двері. Звідти до неї виходять важливі осяяння і досі незнайомі, але не дуже приємні емоції, відкриття прикрого і приємного у самій собі і в людях, які її оточують. «Марта з вулиці Святого Миколая» — це кілька місяців із життя юної художниці з великим серцем Марти.

Марта — не дуже звичайний підліток. Тобто так, вона, як і багато її однолітків та найліпша подруга Капітоліна, любить писати й отримувати есемески, насолоджується канікулами більше, аніж навчанням, має купу мрій. Ще вона багато думає, часто сумує,  а її настрій міняється швидше, ніж погода за вікном. Але є в ній і багато незвичайного. По-перше, це дуже рівні, правильні, світлі стосунки з батьками — ніякого тобі бунтарства чи бодай яскраво вираженого невдоволення. По-друге — це дорослі друзі: Марта приєтелює з прикутою до інвалідного візка піаністкою Поліною, котра годиться їй у бабусі (за віком, але не за станом душі!), вчителем малювання, який навчав ще її маму, паном Карлом та іншими. А ще Марта малює не по-дитячому глибокі і серйозні малюнки. І дуже любить кисло-солодкі гранати, буквально марить ними.

 «Марта з вулиці Святого Миколая» — книжка дуже християнська. Тому її герої втілюють багато християнських чеснот: поважати батьків, безкорисливо допомагати ближнім, не нарікати на перипетії життя, не заривати талант у землю… Але авторка, хоч і дещо ідеалізує підліткове життя, не робить своїх героїв надто святенницькими і «правильними». Скажімо, Марта відчуває то ревнощі, то заздрощі. Вона не тішиться від думки, що їй доведеться поступитися місцем єдиної коханої донечки, але відчуває втіху, коли її хвалять і світ крутиться довкола неї. Дівчинка захоплюється красивими людьми, але критикує однокласника за зайву вагу (фетшеймінг детектед!), причому цей мінус, здається, стає вирішальним у її ставленні до неї. Разом з тим, вона вчиться — з допомогою близьких або й сама — долати ці недоліки характеру і майже успішно з ними справляється.

Окрім Мартиного дорослішання-виховання, авторка порушує у тексті кілька інших важливих проблем. Скажімо, міркує про те, як народжується натхнення до творчості і що робити, якщо його давно нема. Показує приклади, як оговтатися і жити далі після втрати (близької людини чи частинки себе). Пише про ангелів з Небесної Сотні і про те, чому вони загинули: «Мама каже, що через це багато людей змінилося. Невже вони не могли змінитися в інший спосіб?»

На прикладі юнацької симпатії авторка аритикулює дуже важливу для підлітків (та й для не-підлітків, якщо чесно, теж) тезу про те, що так буває у житті — коли ти комусь подобаєшся, а ця людина тобі — ні. Що це нормально, хоча і сумно. Що не треба ламати себе, абе не поранити чужі почуття. Просто варто бути чесним і делікатним. І тоді кожен із вас матимеш шанси на своє щастя.

У цій невеликі книжечці, як і у всіх творах Дзвінки Матіяш, дуже багато світла. А ще вона може стати для юних читачів чудовим поштовхом до творчості. Навіть мені — хоча я зовсім не вмію малювати — дуже кортіло втілити на папері описані авторкою картини Марти. А уявіть, якби художники-початківці спробували б їх візуалізувати? Думаю, вийшло б дуже круто!

matiash4

Оставить отзыв