Дві нон-фікшн книги про ігри в журналістиці і в житті

«Ігри, у які грають люди» Ерік Берн

%d1%96%d0%b3%d1%80%d0%b8_%d1%83_%d1%8f%d0%ba%d1%96_%d0%b3%d1%80%d0%b0%d1%8e%d1%82%d1%8c_%d0%bb%d1%8e%d0%b4%d0%b8_%d0%ba%d0%bd%d0%b8%d0%b3%d0%b0

Беручись за цю книжку, ви маєте усвідомлювати,що це не популярний нон-фікшн і навіть не посібник з побутової психології, а цілком наукова і солідна праця. З усім, що випливає із цього — науковими концепціями, спеціальною термінологією і складними умовиводами. Якщо ви готові через це продиратися, розібратися у концепції ігр загалом, щоб нарешті перейти до опису конкретних ігор — тоді велкам. Я, чесно, кажучи, виявилася не так щою дуже готовою, тому мучила-мучила цю книжку досить довго.

Про те, що таке ігри, в які грають люди, я розказувать не буду — по-перше, не впевнена, що зумію пояснити, по-друге, все ж ліпше слухати пояснення автора:) Але дві речі, які я би хтіла відмітити — те, що в межах однієї «гри» кожен учасник може грати почергово різні «ролі»; і те, що для того, щоб припинилася «гра», треба просто щоб хтось один відмовився грати за її правилами. Але штука в тому, що часто люди почуваються щасливими лише коли грають у свої ігри — вдома, на роботі, у стосунках з близькими. Навіть якщо вони опиняються в ситуації, умовно кажучи, жертви, в ній вони почуваються комфортно (чи, правильніше буде сказати, звично), і коли раптом гра припиняється з ініціативи іншого учасника, то відчувають, що їм щось не вистачає.

В третій, найоб’ємнішій частині описані найрізноманітніші ігри, і в якихось із них ви точно впізнаєте себе. А от що із цим робити — то вже ваша справа:)

Ця книжка — це поєднання крутєйшої теорії і непростого викладу, за перше я би поставила п’ятірку, звісно, але через друге особливого задоволення від процесу читання не отримала. Тому так — 3/5

Ерік Берн

Ерік Берн

«Новини пласкої землі» Нік Дейвіс

13073888

Британська журналістика уже не та. Золоті стандарти БіБіСі не виконуються й у самому БіБіСі, а що вже казити про інші ЗМІ, що вже казати про газетярів? Журналістика з мистецтва (чи, окей, ремесла) ретельного написання вдумливих і цікавих текстів перетворилася на фабрику новин. Кадри скорочують, навантаження на них усе збільшується. А типовий день типового журналіста з Фліт-стріт майже не включає в себе особистих зустрічей з ньюсмейкерами, коментаторами, експертами або ж «польової» роботи. В кращому випадку- телефонні дзвінки. В гіршому — «пресрелізм», передирання інформації з прес-релізів, які щедро розсилають установи, організації, спільноти, партії тощо.Фактчекінг? На нього просто немає часу!

Нік Дейвіс переконує — те, що постачають читачу, — це не новини. Це пережована жуйка із прес-релізів і псевдоновини із псевдоподій- таких, як прес-конференції,які не відбуваються органічно- їх скликають навмисно, аби донести до журналістів (і далі, до читачів) певні факти, вкласти в голову саме те, що потрібно організаторам «псевдоподії».

Насправді це дуже інформативне, пізнавальне і досить захопливе, але разом із тим депресивне чтиво. Або автор трохи згущує фарби… або в Україні, порівняно з Британією, все не так паскудно. Особливо в регіонах. Звичайно, it depends, до того ж у нас є свої трабли — наприклад, газетки, які досі живуть у своєму мікросвіті, який застиг на рівні 1989 року,і працюють за радянськими принципами. Але вони (ті, які не хочуть мінятися) поступово вимирають, і це процес природний і незворотній.

«Новини пласкої землі» — це книга, яка не надихає. Але вона спонукає розібратися і мотивує- «зберігай пильність, не повтори наші помилки». Ну, принаймні, отак я її сприйняла:)

Нік Дейвіс

Нік Дейвіс

Оставить отзыв