«Кінець зміни» Стівен Кінг

%d1%81%d1%82%d1%96%d0%b2%d0%b5%d0%bd_%d0%ba%d1%96%d0%bd%d0%b3_-_%d0%ba%d1%96%d0%bd%d0%b5%d1%86%d1%8c_%d0%b7%d0%bc%d1%96%d0%bd%d0%b8_%d0%be%d0%b1%d0%ba%d0%bb%d0%b0%d0%b4%d0%b8%d0%bd%d0%ba%d0%b0_%d1%83

Завершальна частина трилогії про детектива Білла Ходжеса, немов той уроборус, знову повертає нас до того, з чого все почалося — до Містера Мерседеса і його убивчих планів. Здавалося б, що такого може зробити псих, який овочем лежить в клініці? Але, якщо пам’ятаєте, у другій частині трилогії вже звучало відлуння чуток про те, що в Брейді Хартсфілда (він же Містер М.) з’явилися певні телекінетичні здібності. І от у цій книзі раптом виявляється, що рухання речей чи вмикання води в умивальнику — це дитячі дрібниці порівняно із тим, що дійсно може Брейді і що він задумав.

У «Кінці зміни» читачів зустрінуть переважно знайомі персонажі. Ще тут буде багато хакерських штучок і дещиця медичних заморочок. Але Кінг не був би Кінгом, якби не порушив у новому романі гостру соцільну проблему. Цього разу це епідемії самогубств серед підлітків, які час від часу прокочуються Штатами (і не тільки ними, але зараз про них). Автор проговорює небезпеку і «заразливість» підліткових самогубств, говорить про них, як про певну «моду»,  а також підкреслює роль, яку в цих «епідеміях» відіграють соцмережі. А ще — і це важлово — він подає у тексті РЕАЛЬНИЙ номер «гарячої лінії» з запобігання самогубствам. Втім, для українського читача цінність цього авторського ходу нівелюється тим, що в нашій країні такого штибу національної «гарячої лінії» немає.

Цікаво спостерігати, як з роками у Кінга міняється оця внутрішньолюдська, ця психологічна проблематика, про яку він пише. Раніше у його романах було багато дитячих травм, які просвічувалися через кожен жахастик. Було сімейне насилля і прагнення узалежнених жінок позбутися гніту чоловіків-тиранів. А в кількох останніх його текстах все більше смерті і її переосмислення, все більше — про старіння і помирання, від старості чи хвороб. Логічно — Король Жахів не молодшає, відтак і теми його непокоять відповідні. Мені ж, як закоханій в його тексти читачці, від цього дуже сумно. Бо хочеться, щоб Кінг ще довго не-покидав-нас і тішив новими текстами. Тим паче, що Принц Жахів — Джо Хілл, як на мене, не дотягує до татка за рівнем таланту і майстерності.

До чого я про оце все сумне згадала? Бо — не сприйміть це за спойлер! — коли дочитаєте «Кінець зміни», вам, швидше за все, стане сумно. Навіть попри хеппі-енд. Ну, майже хеппі.

 

Стівен Кінг

Стівен Кінг

Оставить отзыв