«Щиголь» Донна Тартт

38378_57790

Ця книга, яка принесла авторці Пулітцерівську премію, медаль Карнегі і місце в сотні найвпливовіших людей світу 2014 року за версією журналу «Time», — історія про «хлопчика-що-вижив». Так, майже «ГарріПоттер», тільки для дорослих, і місця чарам тут майже немає. Коли Тео Дрекер був зовсім юним хлопчиком, його світ розвалився на шматки під час теракту у музеї. Хлопчик дивом вижив,  але втратив матір. А ще там, під уламками стелі і стін, він познайомився з Велті —  старим чоловіком, який умирав. І той чоловік дав Тео дві речі, які стали його даром і його проклянням: фамільний перстень зі своєї руки і маленький шедевр Карела Фабриціуса — наповнену повітрям і світлом картину «Щиголь».

Після цієї катастрофи для Тео починаються довгі мандри, пірнання в безодню депресії, винирювання із них за допомогою роботи в антикварній майстерні або (і це частіше) наркотиків і алкоголю. Хлопець міняє міста і сім’ї (соціальні служби не можуть-бо допустити, щоб неповнолітній жив самотою, без опікунів): спершу замешкує у шкільного приятеля, ботаніка-генія із заможної родини, потім переїжджає з батьком і його «подружкою» до Лас-Вегаса, його специфічних розваг і спокус. Потім буде втеча назад до Нью-Йорка, до єдиної людини, яке була щирою і доброю із ним — антиквара-реставратора Гобі.

Люди з минулого раз-по-раз виникатимуть у майбутньому, вже в нових ролях: пихатий Платт Барбур і його холодна сестричка Кітсі раптом майже станть родичами Тео, шкільний приятель із Вегаса Борис буде як чи то добрий янгол, чи то демон з’являтися і причиняти добро (яке на ділі виявлятиметься не дуже добрим) або зло (що приведе до добра). Люди і їхні долі тасуються химерно,як карти в руках вправного картяра. І понад усім цим стоятиме «Щиголь» — уособлення світла й невимовної, чистої краси. Така незручна картина, якої треба би позбутися, щоб не надбати нових неприємностей (адже це викрадений шедевр!) і від якої так важко відмовитися, адже вона заповнює душу світлом.

У тексті на 800 з хвостиком сторінок намішано багато усього. Тут можна зануритися у світ антикварів і торговців старожитностями, а також у світ російсько-української мафії (внєзапно!). Можна дізнатися більше про друге життя меблів і життя людини після травми. Про те, як грати у казино, як змішувати наркоту і як вести перемовини із недружніми бандитами.

 А ще тут є міста. Галасливий, але рідний для Тео Нью-Йорк, де ти губишся  у юрбі і грієшся у золотистому світлі ресторанчиків. Депресивний Лас-Вегас, який має не тільки свій святковий бік (вогники-азарт-гра), а й буденний (розкішні будинки, покинуті власниками, неспроможними їх утримувати, будинки, які пожирає пустеля, покинуті самі на себе діти, які розважаються травичкою і коксом). Амстердам,холодний і похмурий навіть у передріздвяну пору.

І хоч оповідь страшенно цікава, хоч Донна Тартт пише абсолютно прекрасно, вгадайте, в який момент мені захотілося закрити книжку і більше її не розгортати? Правильно, коли авторка починає  годувати читача найстрьомнішими стереотипами про Україну і Росію. Оце все, знаєте, «в Україні говорять російською, мови різні, але майже однакові, ночував в Україні на вулицях, шукав їжу у смітниках»… Що цікаво, «колиска братніх мов» у Донни Тартт виглядає інакше, ніж у совєцьких ідеологів : замість білоруської кладе до неї польську (в тексті є пасаж про те, що коли знаєш одну з них, то дві інші теж не становитимуть для тебе проблеми, порозумітися з їхніми носіями зможеш). Відчувається, що авторка не дуже знайома зі специфікою, з реаліями тих країн, про які пише. Польща — Україна-Росія — то для неї така малозрозуміла східноєвропейська екзотика, від якої у мене лишився кислуватий післясмак.

Поза тим, «Щиголь» примусив мене відчути щось на кшталт «синдрому Стендаля» — коли твір мистетва заворожує настільки, що втрачаєш орієнтацію у часопросторі. Я кілька разів ловила себе на тому, що провалююся у текст — так, наче фізично перебуваю поруч із героями, вдихаю пил у майстерні Гобі, лежу на пустельному піску під запаморочливим зоряним небом Вегаса чи затамовую подих, коли Тео бере Піппу («дівчинку, що вижила»!) за руку. І ці глибокі відчуття, вони, знаєте, варті того, щоб прочитати «Щигля» від початку і до кінця.

донна тартт

Донна Тартт

Оставить отзыв