«Читець у ранковому експресі» Жан-Поль Дідьєлоран

XLOtqFvYNkg

Це одна з найдивніших книг з-поміж тих, які я читала за останній час, — це факт номер один. Факт номер два — це те, що вона зовсім не підтвердила мої очікування. А факт номер три — мене це абсолютно не розчарувало, а якраз навпаки — виявилося ковтком свіжого і ні-на-що-не-подібного чтива.

Довженко колись учив бачити зорі в калюжах. А персонажі «Читця…» вчать бачити поезію у найприземленіших речах і локаціях — наприклад, у громадському туалеті. Прочитавши цю книжку, розумієш, що за найбільш звичайними, «маленькими людьми» можуть ховатися цікаві особистості. Що рутинні речі можна перетворити на важливі для тебе ритуали. А у простих, звичних, банальних обставинах можна навчитися відчувати щось надзвичайне.

Так робить головний герой книжки, Ґілен Віньоль. Він працює на книгобійні — заводі з утилізації книжок. При цьому книжки, чи, радше, сховані у них тексти він любить. Чи ненавидить при цьому він свою роботу? Мабуть, так. Але при цьому виконує її із сумирністю професійного ката. Зате користується можливістю і рятує час від часу непошматовані аркушики книг від зубів Ненажери — велетенської машини, яка пережовує книжки, і, як сестра кінгівської «Крістіни», має жагу крові.

Життя цього чоловіка нічим не особливе- нелюба робота, самотня квартира, де його чекає лише одненька золота рибка, і щоденна дорога дім-робота-дім. Але він має свій маленький ритуал: щоранку він сідає в електричку і починає вголос читати порятовані напередодні аркушики. І незабаром виявляється, що у нього вже є власні поціновувачі, які встають раненько і сідають на електричку лише заради його перформенсів.

Що мене здивувало — і сподобалося, так це те, що автор не романтизує всю цю книгобійню, не нагнітає довкола неї атмосферу похмурої драматичності. Відтак і цей роман зовсім не схожий на «451 за Фаренгейтом» — якщо в романі Бредбері герой рятує шедеври літератури від забуття, то в Дідьєлорана явно помітно, що під ніж ідуть досить неоднозначні тексти — зі сценами жорстокості чи майже відвертою порнографією. Тобто можна припустити, що це такий літературний трешняк. І сторінки, які Віньоль прочитує у ранковому експресі, — це наче зоряний час для цих знищених книжок.

Згодом (не на книгобійні, а в поїзді) Віньоль знаходить загублену флешку. Звісно, забирає і відкриває, щоб повернути власнику. А на ній немає нічого, крім 72 текстових файлів. І наш герой цими текстами так зачитується, що майже закохується у їхню авторку. Тож на останніх сторінках роман перетворюється на суміш детектива й мелодрами: чи відшукає Віньоль цю свою особливу мадам-піпі, берегиню громадської вбиральні Жулі? Якою виявиться вона? Чи отримає їхня історія шанс на продовження?

Тепер про очікування і реальність. Анотація, назва, оформлення видання — все мене переконувало в тому, що це має бути одна із тих атмосферних і приємних книжок, з якими я так люблю збавити час. Оця романтика книжок, читацька пристрасть, французька атмосфера… Так от, цього всього у «Читці в ранковому експресі нема». Тут взагалі мінімум рожевих шмарклів та емоційності. Зате тут є уже згаданий небанальний погляд на банальні, на позір нецікаві речі. І саме це, коли відпускаєш свої очікування, найбільше підкупляє.

Тому якщо ви втомилися від сантиментів у книжках і хочете подивитися на світ під іншим кутом, — «Читець в ранковому експресі» точно для вас.

Дякую видавництву «Vivat» за можливість прочитати цю книгу!

Жан-Поль Дідьєлоран

Жан-Поль Дідьєлоран

 

Оставить отзыв