«Забуття» Таня Малярчук

zabutia_0

Одна з найсуперечливіших книг минулого року — роман, який отримав і престижну нагороду «Книга року-BBC», і антипремію «Золота булька». І, за моїм відчуттям, обидві відзнаки — цілком заслужені.Бо «Забуття» має як безумовні плюси, так і очевидні мінуси, які, мов реп’яшки, до цих плюсиків чіпляються. Він мені нагадав не дуже добре складений колаж, що в деяких місцях не тримається купи. Але, попри це, його цікаво розглядати.

 Роман складається із двох сюжетних ліній. Перша описує життя «польського українця» (чи то «українського поляка»?) В’ячеслава (Вацлава) Липинського з моменту його самовизначення. Злам століть, розпад імперій, революції одна за одною — увесь цей буремний початок ХХ століття малюється нам крізь долю Липинського і його сучасників.   Друга — це майже-сучасне життя оповідачки, молодої письменниці, яка страждає від панічних атак і з головою поринає у реконструювання долі цього загадкового і майже забутого діяча. Що між ними спільного? Несподіваний перетин у часі: обоє народилися 17 квітня.

І от почергово їхні історії розгортаються перед нами. Іноді — переплутуються: щойно йшлося про оповідачку, а ми вже знову спостерігаємо за Липинським. Переходи — не дуже плавні, паралелі — не досить чіткі. Хоча десь таки зрозуміло, що оповідачка втікає у життя Липинського приблизно так само, як і Липинський втікає в історію України — по-перше, щоб втекти від себе, по-друге, щоб себе знайти.

Беззаперечним плюсом є та тема, яку  авторка обрала для дослідження. Постать Липинського — дуже цікава і геть маловідома пересічним українцям. Таня Малярчук постаралася максимально, з його праць, листів, щоденників, спогадів про нього та газет, реконструювати життя мислителя, прихильника української монархії і тези про те, що народом народ робить не спільна релігія, походження чи навіть мова, а та земля, а якій народ живе (але мову, вочевидь, він таки вважав визначальним фактором, адже розмовляв українською). Часом сцени роману, які стосуються історичної лінії, цілком навіть художні, але іноді здається, що читаєш публіцистику чи ті ж таки щоденники сучасників. Зрештою,це й закидають авторці: мовляв, мало художності, з таким же успіхом можна було просто почитати щоденники Чикаленка, наприклад. Але — будьмо відвертими! — їх читатимуть лише ті, хто має фаховий інтерес. А от роман зацікавить значно більше людей.

 Мені, чесно кажучи,було дуже цікаво. Цікаво дізнатися не лише про Липинського, а й про усіх інших українських інтелектуалів, які мали дві спільні біди — туберкульоз і російське самодержав’я. На сторінках «Забуття» можна зустріти Михайла Грушевського, який так дбав про нерушимість свого авторитету, що опускався до абсолютно підлих учинків; божевільного і смердючого Івана Франка, який нагрянув до Києві і всім жалівся, що у Львові його всюди переслідує Драгоманов — сидить на дахах будинків і ногами дригає (і дарма, що той помер 15 років тому); українських «політиків» революційного розливу, членів урядів Директорії, УНР, Гетьманської держави, порівняно з якими наші сучасні політики ще дуже порядні особи:

«Гості голосно реготали, з одягу мали на собі деколи по дві норкові шуби, у торбах дзенькотіло прихоплене з України столове срібло, на жіночих шиях і пишних грудях важніли по кілька золотих ланцюжків з величезними золотими хрестами. Тривало «велике переселення народів», масовий «ісход» української демократії закордон.

Прибульці поводились у голодному Відні, як великі сеньйори, тринькаючи по готелях і рестораціях державні гроші і забавляючись так, що українців почали вважати за якусь багату націю, десь таку багату, як американці, але значно менш культурну. За ними закріпилася настільки погана слава, що віденські готелярі якийсь час узагалі відмовлялися приймати в себе осіб з українськими паспортами.»

Тож історична лінія роману справді пізнавальна. Що ж до художньої цінності — у мене є питання, бо, як на мене, стилістична цілісність у ній не витримана. Натомість «сучасна» лінія в художньому плані значно цікавіша. Вона більш щира, наповнена правдивими емоціями і переживаннями, яскравими характерами. Вона затягує. Їй віриш.  Але при йьому з’являється відчуття, що Липинський у ній трохи зайвий.

Мені здалося, що в якісь моменти роман стає хаотичним нагромадженням сцен. Так, ніби клубочками історій, з яких мала ткатися оповідь, погралося кошеня.І покинуло їх. А потім їх зібрали — отак, як є — і видали. Бо чергування спогадів героїні-оповідачки про бабу чи діда Бомчика (яскравих, повнокровних) з розгляданням власного внутрішнього світу і уривками з листів-щоденників-спогадів сучасників Липинського не завжди піддаються логіці. А деякі епізоди взагалі повторюються двічі. Майже дослівно.

Власне,  мені здається, тут провина не стільки авторки, яка взялася за новий для себе жанр і провела солідне дослідження, скільки редактора, який мало попрацював (або й зовсім не попрацював) над текстом — якщо цей редактор,звісно,був. Тому що оповідь можна було б зробити більш плавною, логічною і стилістично рівномірною (я не сумніваюся, що Тані Малярчук це абсолютно під силу). А ще пильне редакторське око точно не пропустило висловів типу «колеги по роботі» чи «смутно (у значенні не «сумно», а «неясно») пригадувала» — у шкільному зошиті їх зазвичай виділяють червоним і за них знижують оцінку. І в романі однієї з найцікавіших українських письменниць їх теж якось не хочеться зустрічати.

 

Таня Малярчук

Таня Малярчук

 

Оставить отзыв