«Середина світу» Андреас Штайнгьофель

Ця книга починається як зла казка про самотню вагітну дівчину, близнят, народжених холодної ночі просто в обійми снігу, і фею-хрещену з рудим відьомським волоссям. Але вже за кілька кадрів картинка зміниться: дівчина з дітьми оселиться в дивовижному запущеному замку і перетвориться на відьму — принаймні в очах місцевих жителів. Рудоволоса фея і далі опікуватиметься нею і близнятами. А діти підростуть і розкажуть нам цю історію. Власне, розкаже хлопчик, Філ — не по-хлоп’ячому ніжний і чутливий, син відьми і брат відлюдниці — Діани, яка розмовляє з тваринами і без вагань цілиться у серце кривдника.

Насправді це, звісно, не казка. Просто Ґлясс, мама Філа й Діани, надто хаотична й імпульсивна, аби забезпечити дітям картинку «нормального» життя. Тому чого б вона не торкнулася — це перетворюється на казку. Тільки трохи похмуру. Бо Ґлясс не зважає на думку оточення, а воно віддячує ворожістю. Ну бо ж самі подумайте: приїхало якесь дівчисько з Америки, оселилося у будинку, який її не менш ексцентрична (і вже покійна) сестра назвала Візіблом, і замість того, щоб соромитися свого статусу самотньої матусі, без жодного сорому водить чоловіків. Так, стосунки Ґлясс із мужчинами тим нетривкіші, чим більше її діти мріють про тата. Чоловіки у Візіблі з’являються і зникають, часто лише на одну ніч, іноді забувають якісь речі, а найчастіше не лишають по собі нічого, окрім імені у «списку». Звісно, про це говорять у містечку. Але Ґлясс всі удари «маленьких людей» відбиває рішуче, агресивно і з піднятою головою.

«А одного разу, коли Ґлясс поїхала в місто скуповуватися, їй подряпали машину. Вона була в магазині лише десять хвилин, а коли вийшла, то на дверцятах з боку водія побачила велике чітко вишкрябане слово «ПОФІЯ». Ґлясс наклеїла під написаом шматочок картону, на якому жирними чорними літерами зауважила: «Повія пишеться через В» — та протягом години об’їздила все місто, завзято тиснучи ногою на педаль газу і голосно сигналячи зі злістю в очах».

Ґлясс аж ніяк не назвеш поганою матір’ю — любов і прийняття дітей з усіма їхніми особливостями додають їй багато «плюсиків». Але її виховні методи доволі,гм, ексцентричні. Вона готова порвати тих, хто скривдить її дитину, але спершу дасть можливість дитині постояти за себе. Філа й Діану вона вирощує як морських раковин — вразлива м’якоть «справжності» всередині і міцний панцир-мушля, аби захищатися від чужої недоброзичливості.

Чому я так багато говорю про Ґлясс? Бо хоч оповідь ведеться з вуст Філа, та не завджди зрозуміло, про кого ця історія, з кого вона почалася і хто її рухає вперед. Адже Візібл, замок із дірявим дахом, і дивні родичі мама-й-сестра, які можуть тижнями одна з одною не спілкуватися — це для Філа саме та «середина світу», в якій він почувається безпечно і з якої може вирушати на пошуки. Власне, він постійно у пошуках — себе, своєї сексуальності, свого батька, свого кохання, розгадки таємниці, яка витає над сім’єю.

Тут, певно, варто згадати, що «Середина світу» — ще й книжка про «іншу» сексуальність. Перед нами два варіанти гомосексуальних стосунків — відкрите кохання двох дорослих жінок, яке щодня проходить випробовування гидкими анонімками і телефонними погрозами, і таємні стосунки двох юнаків, один з яких цілком прийняв власну природу, а другий надто боїться думки людей (але не аж настільки, щоб відмовитися від сексуальних утіх з партнером). Майже вся оповідь побудована на конфлікті з «інакшістю» — місцеві проти «приблуд», жителі Візібла проти «потойбічних» (тих, що живуть по той бік ріки), «гетеро» проти «гомо», лицемірні «порядні сім’ї» проти чесної вільної любові.

Діти й підлітки в цій книжці — не солодкі хлопчики й дівчатка. Вони жорстокі, часом — дуже жорстокі. Розбиваються життя, проливається кров, у когось з’являються шрами, хтось позбувається частини тіла. Дитяча жорстокість тут віддзеркалення світу дорослих, тільки, як би це парадоксально не звучало, більш чесне. Те, що тихцем говориться і робиться зі дверима будинків поважних сімей діти виносять просто на арену власних битв. І від цього, якщо чесно, холоне кров.

Але «Середина світу»не про жорстокість і не про біль. Вона, у підсумку, як і всі хороші книжки, — про любов:

«Я засвоїв: любов — це слово, яке ти можеш написати лише кривавим чорнилом. Любов спонукає тебе робити дивні речі. Вона змушує тебе ділитися кольоровими карамельками, змушує танцювати вулицями в червоних черевичках, дає наснагу копати серед ночі закривавленими руками могилу в райському садку. Любов завдає тобі глибоких ран, але й по-своєму загоює твої шрами, за умови, що ти довіряєш їй та даєш на це час».

Якщо ви хочете почути, для кого ця книжка, то я можу упевнено сказати одне: її не варто радити всім і кожному. Її варто дарувати тому, хто спроможний пірнути у глибини найчорнішого озера і виринути звідти оновленим, відкрити для себе нове і не злякатися.

Андреас Штайнгьофель

Оставить отзыв