«Як писали класики» Ростислав Семків

«Як писали класики» — щось середнє, між таємною екскурсією до робочих кабінетів найуспішніших і найвідоміших письменників та семінару з літтворчості від цих же авторів. Агата Крісті, Джордж Орвелл,  Рей Бредбері, Курт Воннегут, Мілан Кундера, Умберто Еко і Маріо Варґас Льйоса по черзі розкажуть нам, чим годувати Музу, из какого сора растут стихи  на якому ґрунті виростають хороші тексти, як тримати увагу читатача, писати продуктивно, цікаво і правдоподібно, дадуть поради з композиції і щодо того, як поводитися зі своїми персонажами і, можливо, надихнуть от просто зараз, перегорнувши останню сторінку, сісти й писати.

 Величезний плюс цієї книги у тому, що вона справді чудово структорована. Кожному автору(-ці) відведено окрему, так би мовити, лекційну залу. На вході до неї — невеличка табличка з датами ключових подій (народження, публікація першого твору, написання ключових текстів, еміграція/мобілізація/отримання Пуліцерівки або Нобеля, і, звісно, смерть — якщо вона уже настала). Далі Ростислав Семків більш розгорнуто, але все ще достатньо лаконічно оповідає біографію кожної/кожного з них. Тоді слово надається самим авторам — розділ (один або кілька), в якому містяться поради щодо літтворчості, які автори висловили в окремих книгах, статтях та есеях, присвячених писанню. Наприкінці — ключові тези цих міркувань. Ну і нарешті третя, заключна частина кожної «лекції» — це аналіз того, як свої поради автори використовували (або ні) у власній творчості.

Завдяки цій структурованості можна з цією книжкою робити саме те, що хочеться в даний момент:

більше дізнатися про життя улюбленого автора — наприклад, про те, що Агата Крісті хоч і стала визнаною королевою детективів, та все ж прагнула написати «серйозний» текст (і писала, під псевдонімом, але ці тексти популірності не набули), Воннеґуту в якості університетської дипломної роботи зарахували роман «Колиска для кішки», а Умберто Еко в юності намагався бути модерністом й експериментував з поетичними формами (а потім відкрив постмодернізм  — і понеслось!).

вибрати саме ті письменницькі поради, які тобі як молодому автору імпонують (якщо ти молодий автор, звісно), і спробувати писати, дотримуючись їх. В Агати Крісті мені, до прикладу, сподобалася порада зробити так, щоб, коли пишеш, ніщо тобі не заважало (знати б іще, як це влаштувати!); в Орвелла — уникати затертих метафор і образів (це із серії порад «Капітана Очевидність» — нічого нового, але іноді про це забуваєш); у Бредбері — писати по одному оповіданню щотижня (класний спосіб зробити писання регулярним і не-хаотичним); у Воннегута — пам’ятати, що кожен персонаж повинен чогось хотіти, а кожне речення — розвивати когось із персонажів або рухати дію; у Кундери — щоб кожен персонаж був власну позицію, зовсім не обов’язково тотожну позицію автора, тобто щоб був особистістю; у Льоси — «згодовувати» письму власну біографію і бодай спочатку замовчувати найцікавішу деталь; в Еко — придумати цілісний світ, в якому знатимеш найменші деталі, розважати читача сюжетом і використовувати яскраві маскультурні фішки.

— поповнити свій to-read-list з півдесятком (а то й більше) назв текстів, присвячених літературній творчості, які написали оці знайомі нам «класики».

Ця книжка могла б вийти сухою і лаконічною, аби не фірмова іронія Ростислава Семківа — пише він легко, дотепно і з автокоментарями, як читає лекції, апелює до українських письменників (наприклад, радить їм еміграцію як спосіб написати дещо, достойне Нобелівської премії) і взагалі зручно себе почуває в своєму тексті — тому й читачу комфортно.

 Окремий wow-ефект дарує стильна верстка тексту, яка імітує вже-прочитаний-кимось текст із «примітками на полях». Підкреслені й обведені слова і речення — не завжди, щоправда, найважливіше на сторінці. І не завжди саме те, що виділив би читач (але хто йому заважає додати власних позначок?;) ). Але це візуальне «хуліганство» робить читання цікавим і веселим, а деякі фразочки, винесені на береги чи окремі сторінки — «Дуже неплідно для молодого автора вважати себе генієм» — елегантно приземляють того, хто, начитавшись порад, одразу вирішить, що зможе писати «як класик».

Звісно, можна було б подискутувати з редакторкою і коректоркою видання з приводу розстановки певних розділових знаків і вживання певних слів, які звучать дещо кальковано з російської, але сьогодні другий день Великодня, у мене чудовий настрій, а книга мені по-справжньому сподобалася 🙂 Тому не буду присікуватися до дрібничок, а підсумую так: для юних і не дуже літераторів і людей  книги та тексту це дуже мотивуючий нон-фікшн, який читати варто.

Ростислав Семків

Оставить отзыв