«Страшні казки» Стівен Джонс, Ніл Гейман та інші

Спершу маленький вступ про те, чого я взагалі взялася за цю збірку:) До пункту Читацького бінго Yakaboo «Переказ відомого сюжету» я приглядалася довго і давно. Бо підібрати книжку під цю вимогу не так і складно — майже кожне янг-адалтове фентезі якоюсь мірою є переказом уже проговорених сюжетів. Але оскільки я в цьому жанрі зовсім не спєц, а поряд з непоганими книжками там понаписувано чимало дурного, то вирішила питати в людей, які знаються на темі. Хорошою підказкою стала  ця добірка блогерки Ксеніі Сокульської — Vaenn. Тож я подалася на пошуки оповідань Ніла Геймана — і таким чином натрапила на оцю збірку. Спершу подумала, що це просто свято якесь! Адже книга і позиціонується як ретеллінг казок, зібраних братами Грімм. І структура у неї відповідна: спершу — оригінальна казочка, далі — літературний «переспів», варіація на тему. Втім, раділа я трохи зарано. Поряд зі справді цікавими варіаціями, які водночас є самодостатніми оповіданнями, траплявся теж доволі самодостатній, відвертий трешняк.

Маленьке зауваження: не всі оповідання є ретеллінгами саме тих казок, яких — за логікою книжки — мали б стосуватися. Скажімо, аж дві історії — перша і остання —  явно ведуть своє коріння від історії про Румпельштіцхена, але епіграфом ця казка слугує лише до однієї. До речі, вони обидві мені сподобалися. А, скажімо, оповідання Реджі Олівера «Парчовий барабан» явно має більше спільного з японськими легендами про людину-лисицю, ніж із казкою «Русалка зі ставка».

Якщо говорити про най-най-най-історії, то мій дуже суб’єктивний вибір буде такий:

Наймоторошніша історія — «Вгадай моє ім’я» Ремсі Кембел. Мене взагалі найбільше лякають ті жахастики, в яких замішані маленькі діти. Це коротке оповідання досить повнокровне, цілісне і хоча відсилає до класичного сюжету «вгадай-моє-ім’я-інакше-я-заберу-твоє-дитя», але має цікаву особливість: дитина тут виступає не пасивним об’єктом торгу, а помічником, який допомагає переломити ситуацію на свою користь.

Найліричніша історія — «Вдалеч, до тьмяного моря» Ніл Гейман. Класична казка про загиблу дитину, яка з допомогою певного предмета розповідає правду про те, хто її вбив, завдяки Гейману звуичить як сумна морська балада, від якої — мурашки по шкірі.

Найтрешняковіша історія — за цей титул можуть позмагатися «Голод» Роберта Ширмана (про те як Гензель і Гретель вбили відьму і самі стали людожерами) і «Фройлейн Безстрашна» Маркуса Хайца (я просто скажу, що в цій історії фігурують сконструйовані людиною і справжні привиди, демони, живі трупи, кров фонтанує, гормони зашкалюють).

Найбільш осучаснена історія — «Зазирни всередину» Майкл Маршалл Сміт. Молода жінка живе у передмісті Лондона у будиночку, який збудований на місці середньовічного Саду подаянь. І згодом розуміє, що духи, які мешкають у цьому саду, прокинулися. І збираються про неї подбати.

Найближча до сюжету казки історія — «Попільний хлопчик» Крістофер Фаулер. Майже та ж сама Попелюшка, тільки трохи більше жорстокості, крові і помсти, а в ліжку у принца опиняється не дівчина, а юнак:)

Загалом збірочка дуже нерівна Були чудові історії, були відверто ніякі. Одні, попри відверту трешняковість, було цікаво читати, а інші, попри цікавий початок, так і не осилила до кінця (власне, лише одну).

Оставить отзыв