«Старшокласниця. Першокурсниця» Анастасія Левкова

Коли натрапляєш на книжку, історія головного героя-оповідача якої відсотків на 70 співпадає із твоєю, спокійно проаналізувати її не вдасться. Адже читання цього тексту збурює такі емоції і пробуджує такі спогади, які аж ніяк не пасують до формату рецензії чи читацького відгуку. Бо всередині або ж волає спільний досвід —  «Так! Це про мене! Все було саме таке!» або ж навпаки — свій, персональний вступає в дискусію: «А от у мене… А от я…». І в результаті виходить так, наче не книгу прочитала, а досхочу набалакалася із подругою, з якою у вас багато важливих точок перетину — юність у невеликому містечку не найзахіднішої України, випускний і вступні іспити на початку 2000-х, у до-ЗНОшну добу, мрія про Могилянку (чи, як вона зветься у тексті, Касталію), будні першокурсниці-фрешки, яка плутається у незрозумілому розкладі і вистоює черги до ксерокса в коридорі Бакалаврської бібліотеки, щоб зробити собі копії на Інгліш… Словом, побалакати є про що:)

В основі тексту цієї книги — щоденники спершу старшокласниці, а потім першокурсниці — ні, не авторки (хоча ключові факти біографії Насті Левкової і її героїні таки співпадають), а дівчини на ім’я Ліля Маринник. Вона росте у родині військових у невеликому містечку, навчається у гімназійному класі, їздить на олімпіади з укр.мови й історії, вчить англійську, закохується, дружить, ходить на дискотеки в «Орфей» або «Тарантіно» (бо більше в невеликому містечку зайнятися нічим), мріє про на рік старшого юнака, заглядається на однокласників, мріє про Академію, в яку, кажуть, таки можна вступити без хабаря і в якій немає корупції. В образі Лілі — вся квінтесенція українських випускників зразка 2002-2004 року, достатньо розумних, щоб прагнути чогось більшого, ніж «куплене» місце в якому-небудь «кульку», і щоб усвідомлювати, що корупція надійно осеолилася в усіх університетських коридорах.

Щоденники «старшокласниці-першокурсниці»- це такий прекрасний мікс цитат відомих людей, шкільних авторитетів і друзів та власних переживань і думок. Тут і переказ подій, які відбулися на дискотеці, і конспект розмов із таємною пасією, і монологи до Бога, і цей чарівний наївний юнацький пафос, і якісь важливі внутрішні осяяння, написані сумішшю суржику і патетичних слів. Мейбі, я могла б навіть засумніватися, що старшокласниці так пишуть. Але в мене під руками мої щоденники за 10-11 класи, і там все те саме — і любов, і олімпіади, і Бог, і собори наших душ (в Лілі, до речі, менш банально — «зелень душі»). Тому я вірю — і оповідачці, і авторці.

Чим ця книга важлива і корисна? Тим, що показує підлітка в той момент, коли він стоїть на роздорожжі — де вчитися? ким бути? Тим, що озвучує речі, про які не говорять вчителі і дуже рідко говорять батьки:

— що перемоги на олімпіадах і золоті медалі не мають бути самоціллю, зовнішні атрибуту «успіху» — це насправді грандіозна ілюзія, на яку ловляться і діти, і дорослі. Але набагато важливіше усвідомлювати власну самоцінність, а не обвішуватися ярличками, які допоможуть тобі здобути вагу у суспільстві;

— що кожен має право на емоції і почуття, і думати про хлопця більше, ніж про олімпіаду, — не ганебно і не дивно, а абсолютно нормально для 16-річної людини. І сумувати — нормально. І плакати, коли тобі сумно, — нормально. Навіть якщо хтось причину, через яку ти ллєш сльози, вважає неважливою;

— що варто бути трохи «сковородинцем» і обирати «сродну працю», а не престиж. І якщо ти геніальний перукар, то не заривати свій талант у конспекти з економіки. А якщо ти мова і література для тебе  — це те, чим ти дихаєш, то не вчитися на політології лише тому, що туди вдалося вступити. І так, якщо ти бачиш, що те, чим займаєшся, зовсім не твоє — не злякатися і почати все спочатку.

І багато-багато іншого: роздуми про те, як це — бути патріотом; історія успіху, яка розповідає, як клас збунтувався і позбувся вчительки, котра їх дуже щемила; замальовки з гуртожитського життя; історії про те, як на першому ж році навчанн знайти підробіток тощо.

Ловлю себе на думці, що мені важко спрогнозувати, як цю книгу сприймуть сучасні підлітки. Чи не здаватимуться усі ці реалії 10-річної давнини для них екзотичним архаїзмом? Але підлітків, які були випускниками у першій половині 2000х, точно накриє тепла-тепла хвиля ностальгії.

Анастасія Левкова

   

Оставить отзыв