«На Зеландію!» Макс Кідрук

Одразу розставлю крапки над «і»: Новій Зеландії присвячена лише остання третина цієї книги. Але не розчаровуйтесь: попередні дві частини — про Єгипет і Сирію — не менш (а, може, і більш) насичені гострими враженнями і майже у буквальному сенсі карколомними пригодами.

А ні, стривайте, що один момент треба озвучити перед стартом. Якщо попередні читані мною тревелоги Кідрука — це цілісна історія окремо взятої подорожі, від складання маршруту до щасливого повернення, то «На Зеландію!» — це, по суті, збірка із трьох окремих пригод. І, якщо чесно, спланованою із них є тільки одна. Але, тим не менше, ця книга може зробити з читачем те ж саме, що й інші книги Кідрука — взяти в полон і не відпустити, пок не закінчиш. Ну класно він пише, весело і динамічно — що є то є.

Ну а тепер — поїхали!

Першим по плану йде Єгипет. «Що там такого захопливого і пригодницького?» — спитає типовий український турист, знуджений типовими єгипетськими олл-інклюзівом. Ну але, по-перше, там є Сахара, по-друге, в Сахарі є оази (а що ви знаєте про життя в оазах? отож). А, по-третє, щойно письменник Кідрук повертається з оази, де працював над книжкою, в Каїр, як там спалахує революція. А що волею Пригоди він оселяється у хостелі за кількасот метрів від майдану Тахрір, то має нагоду відчути на собі все — і піднесення перших днів протестів, і смак сльозогінного газу, і агресію розлюченої юрби, і політ винищувача просто над головою.

Від єгипетської революції Кідрук втікає у Сирію (тут можна пофантазувати на тему, що українець став таким собі переносником вірусу «арабської весни»), а звідти мав летіти у Київ — квитки в нього так були взяті. Але замість того, щоб дізнатися про його враження від прогулянок Дамаском, наприклад, ми отримуємо майстер-клас на тему «Що може статися, якщо в аеропорту нахамити полковнику таємної поліції» (нічого хорошого, звісно, але, оскільки пригоди триватимуть і далі, то можете сміливо розраховувати на хеппі-енд).

А от історія з Новою Зеландією, у яку Кідрука вплутав Сергій Притула, має міцний геополітичний грунт і благородну місію — відстояти честь України і українок у світі. Пам’ятаєте, колись українськими ЗМІ проскочила інформація про те, що певна новозеландська радіостанція провела конкурс, переможець якого міг «виграти жінку з України»? Потім той новозеландський фермер приїхав на тиждень в Україну, тусив з дівчатами з ескорт-агентств, а потім вдома розказував, що українські жінки гарні, але тупі, а чоловіки — сплош і рядом алкоголіки. Ну от ця вся історія хлопців добряче вкурвила. А ще більше їх вкурвило те, що рідне МЗС її взагалі «не помітило». Тому Притула вирішив показати хтивим новозеландським фермерам, що Україна — не бордель і не витверезник, і послав туди благородного месника — Кідрука. Як відбувалася «страшна помста», прочитаєте в книзі, не буду спойлерити 🙂

Але озвучу ще три, як на мене, важливих моменти — показовий, кумедний і прикрий.

Показовою у цій книзі є робота українських закордонних відомств — це взагалі наскрізна тема тексту. Під час революції у Єгиті, коли інші посольства збирають в аеропорту своїх громадян, а канадське навіть обдзвонює усі готелі і хостели у пошуках своїх, в українському просто… не беруть трубку. У Сирії навпаки посол посеред ночі зривається з ліжка і їде в аеропорт рятувати Кідрука. Про ігнор новозеландської історії ви  вже в курсі. Отже, рахунок 2:1 — не на користь українській дипломатії.

Кумедним є публічний «привіт» ще одному письменнику-мандрівнику, який у книжці завуальовано названий як Артьомка Ч., але за цим легко відгадати, ху із ху 🙂 Люблю я, знаєте, коли письменники у своїх текстах почнають «з’ясовувати стосунки»:) Звичайно, ЗабужкоVSКостенко ніхто не перевершить, але це теж усміхає.

Ну і прикрий момент, за який хочеться сказати Максу «ай-ай-ай». От їде чувак захищати ображену новозеландським фермером честь українських жінок і чоловіків. І першим ділом, оговтавшись після перельоту, робить що? Правильно, пише про те, які новозеландські жінки страшні і що тепер не дивно, чому чоловіки готові шукати наречену за тридев’ять земель. Ну камооон, чувак! Я зараз навіть опущу той момент, що канони краси різні в різних країнах і що «красота в глазах смотрящего». Але ж ти в такому разі стаєш на один щабель з тим конченим Грегом, якому ти грозився зробити стільки нехорошого. Ну ріллі, нащо? [NB: звісно, як кожен порядний букблогєр я не ототожнюю Макса Кідрука-автора і Макса Кідрука-персонажа, який розказує історію. Тому моє звертання спрямоване насамперед до другого, але перший також міг би подумати, що це якось неок — захищаючи своїх, принижувати чужих]

А взагалі, «На Зеландію!» читати варто. Бо вона весела, цікава, ну й не без дещиці моралі. Для літа — саме то! 🙂

Макс Кідрук

 

Оставить отзыв