«Гончаки Бафуту» Джеральд Даррелл

Нарешті старий-добрий (улюблений!) Джеральд Даррелл знову потрапив мені до рук! У дитинстві я перечитувала всі його книги, які тільки могла знайти у бібліотеках. А от цієї книги раніше не читала, і це добре, бо потрапила вона до мене у свіжому українському перекладі. «Гончаки Бафуту» — це оповідь про першу Камерунську експедицію Даррелла-звіролова, в якій він замешкав у резиденції фона Бафуту (Бафут — так би мовити «традиційне» королівство у межах Камеруну, фон — титул його правителя). Гончаками Бафуту Даррелл назвав туземних мисливців, які допомагали йому полювати на рідкісних тварин. І, треба сказати, цей титул вони несли гордо.

Експедиції Даррелла зазвичай минали так: він облаштовував табір і, по-перше, ходив зі знавцями тамтешньої фауни і флори на лови, а, по-друге, заохочував місцевий люд нести йому усілякого «звіра». Звісно, серед тварин, яких шукав зоолог, переважали рідкісні види, тому він розказував і показував на картинках, якого «звіра» йому треба. Бувало так, що мисливці запевняли Даррелла, що такого звіра не існує, або ж що він «поганий, злий, отруйний». Але зрештою все закінчувалося більш-менш успішно і практично усіх бажаних тварин вдавалося піймати.

За що я особливо люблю Даррелла — так це за його гумор і вміння словами візуалізувати природу, зовнішність найрізноманітніших тварин, їхні звички так, що це буде ні разу не нудно, зате дуже барвисто, цікаво, дотепно і весело. Й абсолютно правдоподібно: іноді я відкладала книжку і гуглила зображення найцікавіших звірят — галаго, наприклад (ельфоподібних, схожих на лемурів, з невинним поглядом велетенських очей), чи там дамана, — і вони виявлялися саме такими, якими я їх уявляла з опису.

Додайте до цього кумедні пригоди і харАктерних персонажів — і отримаєте суперове природниче-пригодницьке чтиво, яке чудово погамує спрагу пізнання і пригод 🙂

До речі, по персонажів. Героями творів Даррелла часто стають туземці — представники місцевих народів і племен. І от що приємно — Даррелл пише про них без оцього відчуття переваги «білого освіченого європейця» над «темною масою». Він пише про них з якоюсь любов’ю і щирістю, з якимось таким теплом… Повсякчас підкреслює їхні позитивні риси, і в ситуаціях, де така велика спокуса повправлятися у сарказмі, він повертає усе так, щоб розказати про хороше, а не про погане. Хоча, можливо у цьому і є певна поблажливість. Але принаймні це не ріже вухо зверхністю і нетолерантністю.

Найяскравішим персонажем «Гончаків Бафуту» [окрім шимпанзе Мері, яка «любила виставляти з клітки напоказ свої «сороміцькі місця» і вимагала, щоб туди хтось дмухав — вибачте, я не могла про це не розказати))) ] є сам фон Бафуту, поважний і справедливий правитель на людях, вправний мисливець у душі і великий любитель випити. Так, спільним пиятикам тут присвячено немало сторінок 🙂 А що пиятики зазвичай закінчувалися то танцями, то якимись мега-важливими домовленостями, то нічним полюванням, то це усе додає неабиякої жвавості розповіді.

І, звісно, ця книжка — чудовий шанс більше дізнатися про своїх улюблених екзотичних тваринок — або ж навпаки, надбати собі нових улюбленців. От я, наприклад, просто закохалася в галаго і тепер дуже хочу побачити його вживу!

А на закінчення, замість традиційного портрета автора, нате вам фоточки репортара журналу «LIFE» з експедиції Даррелла в Бафут. Сцени пиятики з фоном детектед 😉

Численні фонові дружини

Сходи гостьового будинку, в якому мешкав Даррелл

Малює «гончакам Бафуту» звірів, яких хоче зловити 🙂

От у таких калебасах приносили Дарреллу звірів (переважно змій)

Пиятика:)

Фон Бафуту у своєму «заміському будиночку»

Даррелл і фон

Порахуйте пляшки)) (на підлозі — уже розпиті)

Та сама сцена ловлі змії, описана у книжці

Джеральд Даррелл

 

Оставить отзыв