«Фієста. І сонце сходить» Ернест Гемінґвей

Жадан мені заздрить.

Ну ок, не мені персонально, а таким, як я — тим, хто щойно відкрив для себе романи Ернеста Гемінґвея. Саме так він і написав в абсолютно прекрасній передмові до цього видання. А я (маленький камінг-аут!), окрім хрестоматійного «Старий і море» якось досі ніц і не читала. І не шкодую, бо ця радість відкриття — вона, як на мене, просто ідеально смакує тоді, коли тобі майже-30.

Я не знаю, як мені Гемінґвей піде далі, але цей роман найкраще підходить до того, аби його полюбити. Дзеркало «втраченого покоління», яке згубило себе у війні — навіть ті, що на війні не були, відчувають тугу й бентегу мирного життя і глушать її алкоголем, розвагами й амурними пригодами. У це дзеркало мені чомусь дуже комфортно задивлятися. І ще, звісно, Париж — такий, яким я люблю його уявляти, з затишними ресторанчиками і кав’яреньками, якими можна мандрувати від світання до смеркання і навпаки, з товариством, де всі один одного знають і всі одне одному колишні (або ні) коханці, друзі, вороги чи кредитори.

Вікіпедія каже, що в цьому романі Гемінґвей описав епізод зі свого життя. Літератор (редактор? журналіст? письменник?) Джейк, який пройшов війну не без наслідків для тіла й душі, збавляє свої паризькі вечори і вікенди у компанії приятелів,  серед яких, зокрема, інфантильний письменник-американець Роберт Кон і чарівна, мінлива, повна життя і меланхолійної бентеги (дивне поєднання, так) леді Брет Ешлі. Яскрава Брет звикла плювати на «суспільну думку» і закохуватися зі швидкістю вітру. У неї ніжні почуття до Джейка, вона збирається заміж за Майкла, а інтрижка з Робертом Коном лишає по собі не дуже приємний післясмак, здатний перепаскудити найгарячішу іспанську фієсту, на яку вони усі і не тільки вирушають великою і різношерстою компанією. А там — вино, бої биків і юні тореадори. І як тут не закохатися? Як не спробувати підняти на шпагу гострих слів приятелів, які тебе дратують? Як не дозволити емоціям вибухнути?

Ні, це все  марно. Марно пробувати переказати вам сюжет цього роману. Гемінґвей — це не про події, це про почуття. Мені здалося, що цей текст я відчувала шкірою, всотувала ці неймовірні п’яні діалоги і сама хмеліла від зачарування. Відверто кажучи, це було навіть не читання, а якийсь loving act. Колись я перечитаю «Фієсту». І тоді зможу написати про неї щось вдумливіше і розумініше. А поки що мені хочеться обіймати цю книжку — завдяки «ВСЛ» вона прекрасна не лише за змістом, а й за формою.

Оставить отзыв