«Шипшинове намисто» Ірина Савка

Ця збірка історій — як пригорща ягід, червоних, як кров і любов. Не зважайте на банальну риму: історії ці, у чомусь типові й навіть архетипні, небанальні як саме життя, сповнене пристрастей і страждань. Сюжети, довкола яких виростають ці новели, однаковим чином можуть бути як повністю вигаданими, так і повністю документальними: важка, кривава, хаотична історія нашої країни писала їх десятками.

Про втікачів, підпільників, повстанців, жінок і дітей, на яких, як на живців, ловили  чоловіків з УПА. Про непевні, ненадійні схрони — за снопами кукурудзи, у лісових хащах, під підлогою — де ховалися ті ж таки діти, повстанці, а ще євреї, на яких полювали так само жорстоко. Про злидні і важку роботу в період колективізації, коли гроші на нову куфайку доводидлося рік збирати.

Іноді ці оповідання нагадували читані мною в дитинстві «шедеври» соцреалізму (так, я була «всеядною» і читала усе, що потрапляло під руку у сільській і шкільній бібліотеках)але такі, з яких начисто стерто весь оцей ідеологічний полиск, всю цю комуністичну іржу. І ти бачиш по суті ту ж саму історію, але вже такою, якою вона була насправді — чорною, злиденною, важкою.

Але у новелах Ірини Савки є місце не лише суспільній історії, а й приватній. Зраджене і збережене у круговерті життя. загублене і віднайдене кохання, істинне і те, що ним лише прикидалося, — кохання як рушійна сила житті присутнє у багатьох новелах авторки. Воно й ламає, і зцілює. А потім іноді ламає знову.

Ірина Савка не прагне хеппі-ендів, але й не нагнітає штучної драматичності. Читаючи її історії, у мене жодного разу не виникало відчуття «Не вірю!». Ну, може, трішечки, в останній новелі «Соло для ангелів», де йдеться про сурмача Революції Гідності, який на вершечку барикади грав Гімн України, — вона мені здалася трішечки «глянцевою», такою, знаєте, трендовою ювелірною прикрасою, виготовленою тут-і-зараз, тоді як всі інші новели нагадують бабусині разочки намиста — прості, але дорогі завдяки історії, яка лишилася на них, — котрі обережно дістали зі старої дерев’яної скриньки.

Відверто кажучи, за «Шипшинове намисто» я бралася з деяким острахом. Боялася, що сюжети будуть нуднуваті, а тести — прикрашені недоречними викрутасами метафор. Але насправді ця збірка — це такий літературний натурпродукт, якого ще пошукати. Життєві і справжні, ці новели торкаються глибокої родинної пам’яті, пробуджують сімейні спогади, які належать навіть не тобі, а комусь із твоїх предків — ти не знаєш напевне, як із ними було, але знаєш точно, що якісь такі речі доводилося і їм переживати. Ягідками-оповідками «Шипшинового намиста» варто частуватися тоді, коли тобі хочеться спуститися на кілька сходинок углиб історії твого роду і твого народу.

Ірина Савка

Оставить отзыв