«Ожинова зима» Сара Джіо

«Ожиновою зимою» колись синоптики називали сніг, який випадає у розпал весни. Одна така травнева завірюха під час Великої Депресії 1933 року забирає у бідної матері-одиначки Віри Рей трирічного сина Деніела. Друга, яка накриває Сіетл через кілька десятків років, у 2010, підкидає журналістці Клер детективний сюжет, розслідування якого неабияк вплине на її життя. І якщо ви гадаєте, що розплутувати давні злочини і розгадувати таємниці минулого не потрібно, бо це однак нічого не змінить, то цей роман доведе вам протилежне: іноді треба розставити всі крапки над «і», аби позбутися сумнівів, привидів і фантомних болів.

Отож, починається усе з Віри, яка ледве зводить кінці з кінцями на мізерну зарплату покоївки. У розкішному готелі, де вона працює, живуть справжні багатії, але від цього контраст між їхнім ситим життям і її злиднями тільки сильніший. Щоб прогодувати сина, вона мусить залишати його вдома самого, коли йде на нічну зміну. І от тієї травневої заметілі, повернувшись на світанку додому, жінка виявляє, що хлопчик зник. Починаються відчайдушні пошуки — правда, веде їх не поліція, поліції взагалі немає діла до якогось там малюка біднячки. Віра готова на все — переступити через власні моральні принципи,босоніж бігти по снігу, навіть прийти за допомогою до батька хлопчика, який і не знав про існування сина… Але все дарма.

Натомість за це безнадійне розслідування береться Клер, одна з найкращих журналісток «Геральд». За рік до того жінка втратила дитину, а заразом — і себе саму. І лише ця історія із маленьким Деніелом змушує її випірнути з туману, в який вона надійно закуталася, і повернутися до роботи, до життя, до шлюбу, врешті решт, який от-от зруйнується. Рослідування Клер буде і цікавим, й інтригуючим, і болючим. Вона багато плакатиме і сумніватиметься. Але зрештою їй вдасться усе і навіть більше — виявиться, що історія Віри Рей і її сина більше пов’язана із Клер, ніж здавалося на перший погляд.

Говорячи про «Ожинову зиму», мені дуже хочеться назвати її «жіночим детективом», але, на жаль, уся література із приставкою «жіноча» у нас сприймається як щось другосортне, неважливе, примітивне. А правда полягає у тому, що в цей роман таки від палітурки до корінця жіночий, бо найголосніше у ньому звучить тема материнства — зреалізованого і ні. Як жити, втративши дитину? Це питання об’єднує героїнь з обох «ожинових зим», Віру і Клер. Але якщо у першої до самого кінця лишається надія — принаймі на те, що син житиме, хоч і не з нею, то у другої надії нема, є лише надгробок на цвинтарі, який обплітають ожини (за цвинтарною легендою, вони обирають лише особливі, чисті душі, на могилах і яких проростають).  Але Клер принаймні не сама, хоч це їй не дуже допомагає.

Авторка показує, як по-різному переживають горе чоловік і жінка. І як неспроможність, невміння, небажання прийти до якогось спільного знаменника може зруйнувати їхню сім’ю. Здавалося б, банальне правило — все «говорити ротом» — відоме усім, але далеко не всі ним користуються. А Сара Джіо вкотре показує, як буває, якщо цього не робити, додумувати замість партнера його мотивації, неправильно тлумачити чужі реакції і почуття і закриватися у мушлю. Нічого доброго, звісно.

Неочікувано виразною виявилася тема соціальної нерівності, яка звучить не лише в тих розділах, що стосуються Віри (з цим усе зрозуміло, зрештою), а й у сучасній, здавалося б, Америці рівних можливостей. Скажімо, ми зустрічаємо баристу, змушеного продати свою кав’ярню-мрію, аби оплатити материне лікування. Та й та ж таки Клер, хоч і формально має одного редактора, з яким узгоджує свої матеріали, працює у газеті, яка належить родині її чоловіка; і ця залежність від його думки, від думки його сім’ї, вона хоч і майже не проговорюється прямо, але постійно відчувається на бекграунді. Оцю гіркувату істину — багаті завжди домінуватимуть над бідними — трохи врівноважують щедрі жести окремих заможних чоловіків, але загалом вона нікуди не зникає. Як, зрештою, і в реальності.

Досить часто, пишучи про окремі книги, я кажу, що вони читаються на одному подиху. Це банальне формулювання набридло і мені самій. Тому скажу просто, що я зовсім не помітила, як прочитала перші 100 сторінок «Ожинової зими». Не знаю, що саме підганяло мене вперед — бажання дізнатися, що сталося з Деніелом чи що сталося зі шлюбом Клер та Ітана. Але за один вечір і один ранок я книга закінчила. І дуже дякую за неї видавництву «Віват». Іт воз емейзінг! 🙂

До речі, незабаром у «Віваті» виходить ще одна книга Сари Джіо, «Остання камелія». І спершу вона мене не дуже зацікавила, але після прочитання «Ожинової зими» захотілося прочитати і її.

Ось так, до речі, виглядає авторка (і приблизно такою я уявляла собі Клер):

 

Сара Джіо

А це — пісня, яка надихнула Сару Джіо на «Ожинову зиму».

Оставить отзыв