«Дім для Дома» Вікторія Амеліна

Собаки сприймають світ трохи інакше, ніж люди. Завдяки своєму нюху вони бачать углиб часу, відчитують на картах сучасних міст мапи пам’яті, позначені запахами крові і радості. Завдяки тому, що люди не бояться розповідати секрети у їхній присутності, вони знають більше таємниць, ніж будь-хто інший. Якби пси могли говорити, вони, ймовірно, були б непоганими оповідачами. Волею авторки цього роману, Вікторії Амеліної, пудель Домінік — білий кудлатий пес із жовтою плямкою-дефектом на вусі — отримує дар слова і розповідає нам цю живу, щиру, болісну і світлу історію. 

Домінік — Дом, Домік — живе у родині Ціликів, у невеличкій квартирці десь у середмісті Львова. Але не почувається тут удома, не вважає старого полковника і всіх жінок родини — дружину,доньок, онучок — своїми господарями. Він тужить за чоловіком, який взяв його смішним і кудлатим собачим немовлям, виховував і спробував навчати полюванню. А коли з’ясувалося, що Дом — пес із надто добрим, як для мисливського собаки, серцем, віддав доньці. І покинув — і пса, і дитину. Дом мучиться у Львові, цьому місті з безліччю місць, поплямованих щастям і смертю, про які знає лише він, пес, який вміє читати крізь час. І мріє повернутися до тихого і затишного Новерська, який втім, навряд чи існує десь, крім собачої пам’яті, бо, схоже, походить від англійського «Nowhere» – «Ніде».

Старий полковник, радянський льотчик Цілик живе у львівській квартирі, що дісталася від невідомих попередників, разом із дружиною Лілею – Великою Ба, двома доньками – гордою шукачкою кращого життя Тамарою і скромною оповідачкою історій Олею, та двома онучками – бунтівливою Машею і мрійливою Марусею. І кожен з них, окрім хіба що Мами Олі, яка конструює для себе свій Львів, і сліпої Марусі, яка закохується у казкові палаци і мальовничі вулиці з маминих історій, не любить цього будинку, цієї квартири і цього міста, що прийняло до себе Ціликів – типових радянських кочівників, які своїм домом вважали цілий Совєтський Союз і не змогли на його уламках спорудити новий.

Втім, насправді ця історія — не про пуделя Домініка, не про Ціликів і навіть не про Львів. Вона про пам’ять, яку не кожен готовий берегти, з якою кожен справляється по-своєму. У цьому сенсі Дом, який не втрачає надію знайти Господаря, дуже схожий на Машу, доньку військового, яка народилася у Східній Німеччині і вперто чіпляється за спогади про своє німецьке дитинство, малюючи його в думках і на папері. Старий полковник теж до останнього тримається за штурвал літака, хоч і не годен уже злетіти в небо. Але разом з тим вперто бореться з пам’яттю, з тими спогадами дитинства, які мучать його у снах і про які він не говорить нікому. Навіть собаці.

Найбільш вільно з пам’яттю тут поводяться МамаОля і сліпа Маруся. Перша — дарує непримітним речам нові і важливі сенси, оповідає історії, які _могли би_ статися (і ніхто не скаже напевне, що цього не було, адже — могло, могло бути!). А ще, описуючи доньці довколишні вулиці і будинки, робить це місто трішечки гарнішим, святковішим, загадковішим, ніж воно є насправді. Незряча Маруся вірить, що на Високому Замку є справді замок, де відбуваються розкішні бали, що довкола неї  — старовинні ошатні будинки, а стара залізна скриня ховає дивовижні скарби. І коли вона поверне зір, то як впорається із тим фактом, що замість палацу на вершині гори потворна телевежа, а з облуплених будинків сипеться ліпнина? Це одне з тих питань, які інтригують і бентежать читача.

Взагалі Вікторія Амеліна дуже вміло розставляє гачечки загадок і таємниць серед цієї, здавалося б, такої простої собачо-родинної історії. То повернеться Господар по Дома чи ні? А Маруся буде знову бачити? Куди зникла Маша і що сталося з нею після того, як сіла у гуркітливий потяг на львівському вокзалі? Що ховається у кованій скрині, крізь залізо якої навіть собачий нюх не може пробитися? І який страшний секрет минулого береже «полковник в крові»?

Власне, беручись за цю книжку, я не очікувала, що буде аж так. Я з деякою осторогою ставлюся до текстів нових для мене українських авторів — навперше, тому, що у більшості випадків маю мільйон претензій до їхнього стилю. І хоч мені страшенно сподобалася дитяча книжечка Вікторія Амеліної «Хтось, або Водяне серце», але як буде з дорослим романом, передбачити було важко. Втім, мої побоювання не справдилися. Я давно не отримувала такої насолоди від читання, від стилю, від оповіді! «Дім для Дома» — справді дуже добре написана книга, і я її тепер раджу усім знайомим книгоманам 🙂

І ще одне. «Дім для Дома» — це, крім усього, книга про Львів. Не оцей, кавово-шоколадний, як у збірочках «КСД», і не той, історично-фантастично-романтичний, як у Винничука. І навіть не про богемний. А про, умовно кажучи», радянський — Львів комуналок і ларьочків з сигаретами, Львів, де живуть діти «освободітєлєй» і перелітні військові, які на пенсії осіли тут. Такий Львів я вперше зустріла у «Домі з вітражем» Жанни Слоньовської, і він у мене викликав якийсь спротив. Але в цьому романі сприймався значно природніше, простіше, живіше. Може, я подорослішала 🙂 А може, Вікторія Амеліна говорить більш близькою до мене мовою, ніж Жанна Слоньовська. Але, як би там не було, я зуміла отримати задоволення і від цього «неромантичного Львова», і від самого тексту.

Дякую авторці і «ВСЛ» 🙂

Вікторія Амеліна

Оставить отзыв