«Інтернат» Сергій Жадан

Я колись писала, що романи Жадана схожі мені на якесь таке безкінечне роуд-муві. Герої постійно кудись їдуть, когось шукають, не знаходять, потрапляють у несподівані і незаплановані місця, там зависають, з кимось знайомляться, і іноді це все здається страшенно абсурдним. Але зрештою вони доходять до своєї мети, правда, за час цієї подорожі мета може втратити свій сенс або повністю змінитися.

Так от, «Інтернат» — це не роуд-муві. Це проходження усіх кіл пекла і трохи чистилища. Пекло тут не метафоричне і, вочевидь, має реальні географічні координати, просто автор їх не «світить» — бо ж війна. Це пекло — типове містечко на Сході України, де точаться бої і літають «гради», де з-за рогу на тебе завжди може вискочити танк і ти не одразу знатимеш, чий, де довга безнадійна зима ніяк не закінчиться, а сніг чорніє і тане від полум’я пожеж.

Головний герой цього роману — зовсім не герой. Паша — типовий тутешній житель, якого не цікавить «вся ця політика», він просто «робить свою роботу». Паша вчитель, і навчає він дітей  української мови, але самою цією мовою, як і цією країною, не переймається. Він як Швейцарія -обирає нейтралітет і живе за принципом невтручання. Однак, на відміну від Швейцарії, Паша не такий самодостатній. І те, що відбувається навколо, не може його не зачіпати бодай тому, що він теж учасник цієї страшної гри, правила якої міняються щодня, і якщо він хоче вижити, мусить починати грати.

Починається усе з того, що Паша вибирається до міста, забрати племінника з інтернату. Але звичайна поїздка перетворюється на супер-складний квест тривалістю у декілька днів. Виконуючи його, Паша бігатиме під кулями, ховатиметься від обстрілів, втікатиме від здичавілих псів, кілька разів ночуватиме на вокзалі між сотень жінок і дітей, когось рятуватиме, комусь подаватиме руку, навчиться брати на себе бодай крихту відповідальності, грітиметься у розбомблених будинках і чужих домівках, триматиме за руку бійця, який стікає кров’ю, і нарешті визначиться, хто для нього «наші», а хто — «чужі». Смерть бігтиме за ним, смерть стоятиме біля нього, цього разу відпустить його, але тепер він точно знатиме, що вона є, вона ось тут, поряд, і в будь-який момент може статися.

«Інтернат» — це роман важкий і страшний. Бруд, кров, піт і сльози, а ще — крики, страх, біль. Жадан не малює монументальне полотно війни на Донбасі. Це радше серія портретів і замальовок. Але Господи, які вони живі, яскраві, справжні. Навіть якщо це «яскравість» зі знаком мінус, вона все одно вражає реалістичністю. Кожен з цих персонажів, скоріш за все, вигаданий. Але кожен із них міг би існувати насправді.

Жадан впевнено і жорстоко занурює читача в це середовище, в усю цю атмосферу, читач, як і той Паша, мусить якось борсатися, випливати, триматися вкупі. Щоб потім таки побачити світло вкінці цього мороку, освітлені вікна дому, якусь надію. Але автор не запевняє, що все буде добре — голосом одного із численних персонажів він обіцяє, що все буде ще гірше. І ми це знаємо. Але мінімальний, слабкий, як телефонний сигнал, промінчик надії лишається. І це добре.

Сергій Жадан

Оставить отзыв