«Рікі та дороги» Марк Лівін

Хлопчик із синдромом Аспергера, собака, мама, яка померла, але насправді ні, правда, яку дізнаєшся із захованих від тебе листів, і втеча після такого несподіваного відкриття… «Хм, щось це мені нагадує», — подумала я, підозріливо позираючи на червоний томик роману «Загадковий нічний інцидент із собакою» Марка Геддона. Компоненти, схоже, ті самі. Але який компот із них зварив Марк Лівін?

Головний герой цієї книги  — 14-річний хлопчик Матвій. Здається, це ніде прямо не проговоюється, але симптоми натякають, що у нього теж симптом Аспергера — нетерпимість до спонтанних дотиків, любов до цифр, графіків і різного роду лічби, страх змін і порушень звичного розкладу. [Хоча  — маленький дісклеймер — бентежать окремі невідповідності. Матвій начебто не дуже сприймає гумор, зате залюбки дивиться «Альфа», його вибиває з колії все нове, зате він любить одягати новий комфортний одяг. Зрештою, я не спеціаліст, і мої знання у щодо підлітків з синдромом Аспергера обмежуються, власне кажучи, книжкою Марка Геддона. Мабуть, Марк Лівін таки консультувався зі знавцями теми і знає ліпше]. І ось одного дня Матвій пакує рюкзак і втікає до лісу. Бо його домашня реальність змінилася настільки, що йому годі її опанувати.

Що примусило хлопця ночувати у власноруч зведеному курені просто посеред лісу? Про це ми поступово дізнаємося у ході розповіді, зі спогадів Матвія й історій, які він розповідатиме своєму новому другові, Рікі. Рікі — це пес, який приходить тоді, коли Матвію страшно. А ще він вміє говорити і розповідає історії, які могли б звучати як філософські притчі, аби не несподівані і «життєві» закінчення. Не відомо, чи Рікі справді існує, чи його створює Матвієва уява, щоб допомогти хлопцю подолати тривогу й бентегу, щоб дати співрозмовника, якому можна буде розказати про все, що мучить.

Про «Рікі та дороги» слід говорити обережно — для того, наприклад, щоб не наспойлерити.  Тому я краще скажу про те, ЩО відрізняє книгу Марка Лівіна від книги Марка Геддона (ви вже вибачте, що не можу втриматися від порівняння, ну але що зробиш, коли оця схожість на поверхні). Так от, якщо Геддон все-таки більше писав про дитину із синдромом Аспегера і про те, як вона сприймає світ, то Лівін пише про самотність, про ізоляцію, про втрату і про те, як жити після неї. Ті історії, які стосуються минулого Матвія, його спогадів, його сім’ї, — вони настільки живі, що не могли не статися насправді. Тому вони справді чіпляють. І якщо Геддон промовляє до розуму, розповідає про процеси, які відбуваються у мозку його особливого героя, то Лівін звертається до емпатії — і це йому вдається дуже добре.

І так. І в одній, і в другій книзі дорослі постають не дуже порядними, не дуже чесними і не надто відповідальними людьми. Але «Рікі та дороги» — це той варіант, де вони зрештою намагаються чинити правильно, хоча для декого це уже запізно.

Якщо ж спробувати абстрагуватися від закордонного літературного бекграунду і спробувати поглянути на «Рікі та дороги» окремо і зосереджено, то враження буде приблизно таке: це книжка, яку треба не лише прочитати, а й провідчувати. Вона незвична, як і незвичний для укрліту її герой. Але такі книги в нашій літературі давно потрібні. Марк Лівін поклав гарний початок, сподіваюся, що далі — буде.

Марк Лівін

Оставить отзыв