«Клуб невиправних оптимістів» Жан-Мішель Ґенассія

Історія про невиправних оптимістів починається і закінчується похороном. Ні, це не спойлер, бо вже на першому згадують про другий. А вся історія, про яку йтиметься у книзі, розпочинається ще раніше, і вона теж не так щоб дуже весела. Бо оптимізм тут — це оптимізм тих, хто вижив, тих, хто цінує життя уже за те, що воно триває. Навіть якщо радощів у ньому небагато.

Початок 1960-х, Париж. Столиця Франції стає прихистком для втікачів від різних тоталітарних режимів. Жменька таких утікачів, які більш-менш адаптувалися до нового життя, збираються у непримітній кімнатці бістро «Балто», щоб пограти в шахи, порозмовляти, допомогти одне одному у якихось побутових справах, поділитися новинами. Вони називають себе «Клубом невиправних оптимістів», і всі — греки, росіяни, угорці, поляки, навіть німці — у стінах клубу спілкуються французькою, з поваги до тих, хто не розуміє їхню мову. Часто з ними проводять час письменники-філосови Жозеф Кессель і Жан-Поль Сартр. Чому ці великі французи проймаються симпатією до втікачів-емігрантів, підкидають їм підробітки і просто пишуть свої тексти в товаристві цих чоловіків? Важко сказати напевне. Але саме закритість клубу, різноманіття його персонажів і, не в останню чергу, присутність цих двох живих легенд привабила до цієї кімнатки 12-річного Мішеля. І кілька років, проведених у їхній компанії, серйозно вплинули на його життя.

Мішель трохи незвичайний підліток, хоча зустрічаємо ми його за найпопулярнішим, певно, заняттям серед тогочасних старшокласників — грою в кікер. Крім надзвичайної вправності у цій грі, Мішель має здібності до фотографії, абсолютну невдатність до математики і сильну пристрасть до читання — він читає навіть на ходу. У хлопця досить заможна сім’я, але зі своїми нюансами — там йдеться і про нерівний шлюб, і про різні політичні переконання. І це все, звісно, не може не позначитися на його життя. А ще це якраз той час, коли Франція веде Алжирську війну, і двоє близьких Мішелю людей вирушать на неї, і обоє із неї, можна сказати, не повернуться, але кожен у свій спосіб.

Узагалі цей роман показує історію Парижу, і ширше — Франції та Європи — середини ХХ століття з дуже цікавої точки і з політичним забарвленням. Дуже важливі процеси, які відбувалися з колишньою імперією — від’єднання колоній, наприклад — вони нечасто описуються в художній літературі, принаймні у тій, що є в українських перекладах. Для мене він саме цим і цінний, бо допомагає глибше і повніше зрозуміти цю історію. І, що особливо важливо, автор не вдається до розлогих історичних екскурсів, а застосовує принципи сторітелінгу — розповідає про глобальні речі через локальні історії окремих людей.

А ще багато уваги в романі приділено життю втікачів із Радянського Союзу і країн соціалістичного табору. Серед них — як і «біляки»,так і віддані комуністи, яких схотіли знищити вчорашні соратники. Це історії про те, за що раптом взялися переслідувати людей, які працювали на благо «країни Рад», і про те, як вони, колись успішні люди — видатний ленінградський лікар, знаменитий на весь Союз льотчик, зірка угорського кіно, успішний кінопродюсер — мусили поневірятися у вільній, але чужій країні. Ці персонажі такі виразні, а долі їхні такі правдоподібні, що мені аж довелося звертатися до Гугла, аби переконатися в тому, що вони — у більшості своїй — таки вигадані. Здається, єдиний реальний серед них — знаменитий балетний танцівник Рудольф Нурєєв, який не повернувся з французьких гастролей у «тюрму народів». Прикметно, що серед цих втікачів, тих, хто вижив, «невиправних оптимістів» — жодної жінки. Чи то жінкам важче було прослизнути крізь кордон, чи то не могли покинути рідних, чи то відчували більшу відповідальність за дітей?..

«Клуб невиправних оптимістів» — це такий роман-обманка, за яскравим, позитивним і безтурботним фасадом назви якого ховається складна різнопланова конструкція. Звісно, тут є цілісний сюжет і багато мікросюжетів, є й любовна лінія, і інтрига,здатна втримати увагу читача впродовж усіх кількасот сторінок. Але ще тут є дуже багато тем для роздумів. «Клуб невиправних оптимістів» — це не роман-пустишка. Це роман, в якому є глибина і сенс.

І так, можливо, перші сто сторінок можуть датися читачу досить важко. Але коли історія набере обертів, обросте іншими, закрутиться, то вона затягне і не відпускатиме. Дочекайтеся цього моменту, і, думаю, не пошкодуєте.

 

Оставить отзыв