«Чи це людина» Прімо Леві

Якщо достатньо багато читаєш про жахи Другої світової війни і Голокосту, ризикуєш в якийсь момент втратити чутливість. І імена жертв стануть лише пунктами довгого списку, їхня кількість — просто цифрами, а глибина трагедії — констатацією фактів. Тому автори, які пишуть про той час, надають своїм персонажам особливої зворушливості або ж трагічності, загострюють кути, увиразнюють деталі, викоремлюють історії серед тисячі інших чимось таким, що робить їх незвичайними.

У Прімо Леві чогось аж такого нема. Нема динамічного сюжету, любовної лінії, міцно зав’язаної інтриги і несподіваного фіналу. Зате у нього є його історія, прожита і пропущена через серце. У цій книзі — розповіді гефтлінга, в’язня концтабору Аушвіц, якому вдалося вижити, — лише правдиві факти. Вони не стільки шокують, скільки дивують і гнітять. Бо будні концтабору — це смертельно важко. Життя гефтлінга — це нестерпні умови, які неможливо описати звичними словами.

«Ми кажемо «голод», кажемо «втома», «страх», «біль», кажемо «зима», а все це різні речі. Це вільні слова, створені і вживані вільними людьми, які жили, радіючи і страждаючи, у своїх домівках. Якби табори існували довше, народилася б нова, сувора мова; саме в ній відчувається потреба, щоб пояснити, що значить працювати цілий день у вітряну погоду, при морозі, маючи на собі лише сорочку, труси, куртку і полотняні штани, відчуваючи у тілі слабкість і голод, усвідомлюючи, що кінець уже близько.»

Автор цієї книги, Прімо Леві, не був ані письменником, ані істориком, ані «голосом нації». Нерелігійний єврей з Італії, він не говорив на ідиш, а замість Тори штудіював підручники з хімії. Йому двічі пощастило — якщо тут узагалі можна говорити про щастя — по-перше, у тому, що до «табору смерті» він потрапив у 1944 році, коли німцям були більше потрібні робочі руки, аніж людське паливо для їхніх печей, тому вони дбали про те, щоб в’язні чимдовше їм прослужили (сильніших і не зовсім безнадійних принаймні лікували); по-друге, йому вдалося вижити, хоча нічого надзвичайного він для цього не робив.

Ця книга почала писатися ще там, в Освєнцимі, у холодній лабораторії, до якої гефтлінга-хіміка зрештою призначили на роботу. У той момент в’язень ще не знав, що виживе, а про майбутнє взагалі намагався не думати — марні мрії про звільнення розбивалися об дійсність, і це було дуже боляче. Але прагнення висловитися було надто  сильним. Леві розповідає, як майже щоночі йому сниться сон: ось він повертається додому, сидить з родиною за столом і починає розповідати про все пережите, але його ніхто не слухає — рідні підводяться і виходять геть. Схожі сни мучили й інших гефтлінгів. Їм хотілося розповісти про труднощі і жахи, які вони долають щодня, але не було кому їх слухати. «Чи це людина?» стала для Прім Леві способом розповісти свою історію. І, як стало зрозуміло згодом, охочих вислухати її виявилося багато.

Прімо Леві пише про концтабір як про велетенське дослідницьке середовище, у якому на гефтлінгах-піддослідних кроликах нацисти проводили експеримент, перевіряли, як можна позбавити людину того, що робить її людиною. Забрати ім’я і присвоїти номер, спалити всі особисті речі, унеможлививши будь-яке матеріальне втілення спогадів. Вбрати усіх в однакові роби і примусити робити однакові речі, аби стерти усі відмінні риси, все, що вирізняє тебе як особистість. Мораль, переконання, уподобання — усе це лишилося по той бік огорожі, по інший бік життя. Тут навіть найчесніший чоловік мусив красти, інакше не міг би вижити. Звичайні людські способи висловлення емоцій, як-от сміх чи плач,  — навіть про них в’язням довелося забути.

У цій книзі немає добре продуманих і дбайливо виписаних поворотів сюжету. Зате тут є вражаючі сцени приреченості і надії — пелюшки, які сохнуть на колючому дроті, і матері, яку купають своїх немовлят у переддень відправлення до концтабору, знаючи, що майже напевно ідуть на смерть, але не можуть цього не робити — «бо хіба б ви не нагодували свою дитину, а навіть знаючи, що завтра вона помре?». Гефтлінг, який вчиться італійської на «Божественній комедії» Данте, яку по пам’яті цитує йому інший в’язень дорогою по щоденну баланду. Колишній багатій, який докладає мега-зусилля, аби виглядати респектабельно — бо так більше шансів, що він таки отримає рятівну повагу від тих, від кого залежить його життя.

Мене найбільше цікавило те, як Аушвіц-Біркенау, він же Освєнцим, перестав існувати. Уява малювала якісь героїчні бої, радісне звільнення чи трагічне протистояння. І реальність — принаймні та, яку описує Прімо Леві, добряче мене здивувала. Не розповідатиму подробиць, але скажу тільки, що в той день, коли керівництво покинуло табір, все стало іще гірше…

Книга «Чи це людина?» багато разів видавалася в Італії, а її автора запрошували на численні зустрічі зі школярами і студентами. Деякі питання — чому автор говорить про німців без ненависті, чи готовий він пробачити і забути минуле, ким би він став, якби не потрапив до концтабору — на цих зустрічах повторювалися настільки часто, що Прімо Леві зібрав відповіді на них в окрему післямову. Її можна прочитати в українському виданні книги.

Оставить отзыв