«Вбити дракона. Українські революції» Катажина Квятковська-Москалевич

Здається, я нарешті знайшла ті книжки, над якими можна поплакати. Це художні репортажі, переважно від польських журналістів, які в цьому жанрі просто-таки неперевершені. ‘Ще зовсім недавно я втирала сльози над свіжою книжкою Вітольда Шабловського, а вже ось його колега, Катажина Квятковська-Москалевич, змусила пригадати найновішу нашу історію, і це виявилося ой як нелегко…

Катажина — не просто собі польська репортерка, яка вирішила написати книжку на благодатну українську тему (бо як би там не було, а  з 2013 року Україна і її-наші проблеми «у тренді»). Вона багато років вивчала і проживала українську дійсність, зустрічалася віч-на-віч з породженими цією дійсністю монстрами, зблизька бачила  рани нашого суспільства і відчувала його збурення. Саме вони, моменти неспокою, великі і маленькі українські революції стали тим нестійким ґрунтом, на якому виросла ця книга репортажів.

До книги увійшло 13 репортажів, найбільший із них — «Хроніки Майдану», в якому ми зустрічаємо як добре знайомих, так і несподіваних героїв. Узагалі підбір героїв (саме цим словом називаються «персонажі» репортажів) тут дуже цікавий. Є випадкові, є відомі на увесь світ, є незручні, є забуті, а є буквально анти-герої. Серед них — Богдан Хмельницький, котрого ув’язнили і катували у Фастівському відділку міліції, намагаючись вибити зізнання у злочині, якого він не робив; безіменний політтехнолог, який розчарувався в ідеалах Помаранчевої революції і продався Партії регіонів, аби на зароблені у неї гроші друкувати посібники для громадських активістів; дві хворі на СНІД повії, мама ВолодимИра і донька Юлія; «жінка-з-під-стовпа» Ірина Довгань і багато інших. Деякі персонажі однієї історії раптом виринають в іншому репортажі. І часто — по інший бік добра або зла.

Про що пише Катажина Квятковська-Москалевич? Про свавілля міліціонерів, про корупцію, про рейдерство, про нелегальну торгівлю біоматеріалів від померлих людей, про Врадіївку і Оксану Макар (і у цих справах розставляє акцентри трішки не так, як ми звикли читати тоді, коли вони були на слуху), про те, як Володимир Немировський і його працівники відстояли «Стальканат» (це, до речі, чи не єдина історія з хеппі-ендом) і те, як його згодом зробили крайнім в Одеській трагедії 2 травня, про Майдан, про рашистські настрої, які панували в Криму задовго до 2014 року, про Юру з Києва і Юру зі Стрия, яких знайшли у річці біля Слов’янська, про проплачені мітинги і про політичні маніпуляції…

Позитивного у цих історіях дуже мало. Репортажі Катажини, окрім згаданих раніше сліз, викликають гнітюче відчуття безнадії. Бо український «дракон» — він як та триголова гідра, тільки гірший: на місці кожної зрубаної голови виростає ще сім. Тож навряд чи ця книга додасть нам хорошого іміджу перед польськими читачами. Але вона важлива не для поляків, а для нас. Адже визнання проблеми — перший крок до одужання, а журналістка ставить нас носом до носа з усіма хворобами нашого суспільства, і їх важко не побачити і не визнати.

Звісно, цю книгу, яку було номіновано на премію імені Рішарда Капусцінського, варто читати журналістам, аби повчитися майстерності у колеги. Авторка тяжіє до мінімалізму — майже сухий  виклад, лаконічні короткі розділи, необтяжені зайвими словами речення. Але кожне із них — доречне і влучне. Голоси своїх героїв вона ловить у купе поїзда і з ефірів популярних телешоу, вона знаходить тих, хто допомагає поглянути на історію з іншої точки зору — навіть якщо читача ця точка зору може дратувати.   І, звісно, ефектні закінчення. Останнє речення окремих репортажів звучить так, наче авторка забиває цвях у віко труни — «Але куди втікати, якщо всюди Україна?»

 

Катажина Квятковська-Москалевич

 

Оставить отзыв