«Коханці Юстиції» Юрій Андрухович.

Подарунок під ялинку для усіх шанувальників своєї творчості зробив Патріарх сучукрліту Юрій Андрухович. Акурат під Новий рік ми отримали нову і довгождану його книгу, яку чи то автор,чи то видавець обачно охрестив «паранормальним романом».Бо під палітуркою і суперобкладинкою «Коханців Юстиції» ховається не епічний художній текст,а вісім «з половиною» оповідань,поєднаних коли не сюжетно,то принаймні тематично і настроєво, котрі являють читачу цілу галерею портретів галицьких душогубів.

По той бік пристрасті народжується ніж, кохання і кримінал шпацерують попід руки, і в кожного великого злочинця є велика любов. Тому про коханців Юстиції (адже саме вона,дама правосуддя, стала тією коханкою,яка востаннє «вилюбила» кожного з героїв цих оповідань) Андрухович розповідає не лише через призму їхніх злочинів, але й через вуаль їхніх пристрастей і слабкостей. Останні — набагато цікавіші.

Хто ці гульвіси-коханці і філософи-душогуби,яких зібрав письменник в одну барвисту компанію? Це герої судових актів і кримінальних хронік старого Лемберга і автори найгучніших убивств ХХ століття, персонажі міських легенд і сімейних переказів, чорнокнижники і батяри, революціонери і повстанці. Серед них — шляхтич Самійло Немирич,»посаджений за ґвалт у вежу» і Богдан Сташинський, славу (нині дуже сумнівно) якому принесло убивство Бандери. Це Альберт Вироземський,середньовічний монах,який продав душу дияволові, і Фелюсь, король батярів зі Станиславова.Це Мирослав Січинський, український патріот і політичний терорист, та Юліус Ґродт, дрогобицький «Синя борода». Зрештою, це Маріо Понґрац, модерний бізнесмен і знавець вишуканих насолод, несправедливо засуджений за розбещення неповнолітньої, і таємничий друг «Сансара», який буцімто спричинився до розстрілу 27 українських підпільників-націоналістів. І насамкінець, це головний лиходій письменникового дитинства, кіношний* Фантомас, який бентежив уяву і серця радянських підлітків у 60-ті.

«Коханці Юстиції» — це текст, який — цілком очевидно — визрів на грунті «Екзотичних птахів та рослин» і виріс по той бік «Кримінальних сонетів». Він містить впізнавані маркери Андруховичевого літератрного світу, найяскравішим** із яких,безперечно, є цирк «Ваґабундо», згадки про який є в кожному оповіданні (окрім останньої «половинки») і який, схоже, грає роль такої собі невидимої сили, яка керує злочинцями і душогубами всіх часів і народів (чи, принаймні, грає не останню роль кримінальному житті світу).Але до нього повернемося пізніше. Тут же варто згадати, що окремі фрагменти цього парароману вже давно живуть автономним життям, лише у дещо іншій формі — скажімо, «Альберт, або Найвища форма страти» —  у вигляді вистави. Попри це, не варто звинувачувати ЮА в тому,що новий роман він «склепав» зі старих текстів. Бо, знову ж таки, цілком очевидно, що написанню розділів про Богдана Сташинського, Мирослава Сікорського і, особливо, про «розстріл 27» (а по суті, про життя українського міста С. в роки німецької окупації і про місце в цьому всьому українського підпілля) передувала велика і скрупульозна дослідницька робота.

На відміну від генези роману,жанрова його приналежність зовсім не очевидна. Бо що таке той «параісторичний роман», як визначено його у підзаголовку? Художній текст в історичному антуражі? Побудований на задокументованих фактах сюжет з невеликими авторськими відхиленнями, варіаціями і домислами у тому, що стосується деталей? Чи вільна гра з датами, фактами і життєписами? Зважаючи на впіймані у тексті анахронізми, які не могли з’явитися там випадково, схиляюся до останнього варіанту. Зрештою, про це ще дискутуватимуть літкритики. Мені ж «Коханці Юстиції» виглядають ближчими до збірки художніх репортажів-реконструкцій, аніж до роману як такого — але це вже дається взнаки профдеформація 🙂

Моя велика любов до текстів Андруховича триває десь із 2002 року — відтоді,коли я вперше почула його вірші. Але життя показало,що не всі літературні любові витримують випробування часом. Тому, беручись за «Коханців Юстиції», я трішки боялася розчаруватися. І —  ні, не розчарувалася. Бо в цій книзі є те, за що я так люблю ЮА — його фірмовий стиль, з фірмовим синтаксисом (о, ці довгі переліки! ), з улюбленими забавками у самоцитування, з іронією і дрібним літературним хуліганством. Тому оповідання,написані переважно суцільним текстом, з мінімумом прямої мови (не кажучи вже про діалоги) читаються легко-аж-непомітно. І знову, як у часи «Дванадцяти обручів», з наближенням до останньої сторінки відчуваєш легкий жаль: чому так швидко усе закінчилося?

Утім, легкий жаль відчувається ще й тому, що після тих-таки «Дванадцяти обручів» Андрухович так і не написав не пара-, не квазі- і не інтерв’ю, а повноцінного художнього роману. Ніяк не хочу применшити значення «Таємниці» й «Лексикону інтимних міст» — це класні, важливі і цікаві тексти, але хочеться знову якогось абсолютного фікшну. Невже Патріарха спіткало прокляття Артура Пепи, котрий ніяк не міг взятися за новий роман,бо йому, окрім іншого,бракувало бекграунду, знання «матчасті», матеріалу, на якому він міг би вирости? Адже з сюжетами чи ідеями для них, мені здається, в ЮА проблем точно нема… Окей, це, звісно, жарт. Але мушу сказати, що «Коханці Юстиції» мені сприймалися як такий собі спін-оф до великого роману про цирк «Ваґабундо», цей позачасовий мандрівний макабрично-містичний химерний організм, який у несподіваний і непомітний спосіб поєднує міста і людей, яких відділяють одне від одного час та відстань. Нехай не сприйме Патріарх це за непрохану пораду, та мені здається, з цього могло б вийти щось колосальне і захопливе.

Поза тим, «Коханці Юстиції» — це чудове читання на початок року. Бо рік треба починати з добре написаних текстів 😉

_____________

* — Легке гугління видало, що Фантомас — образ не тільки кіношний, а насамперед літературний.Цікаво, чи  ЮА читав романи Марселя Аллена і П’єра Сувестера і як йому Фантомас з книжок?

** — А про улюблений Чортопіль у цьому романі згадок, здається, нема.

Юрій Андрухович

Оставить отзыв