«Шкарепткожери-2»: Всі дороги ведуть до Африки («Шкарпеткожери повертаються» Павел Шрут, Галина Міклінова)

Шкарпеткожери повернулися, і не самі, а з новими пригодами, які завели їх аж до Африки! Друга книга «шкарпеткожерської» серії від Павела Шрута та Галіни Міклінової виявилася значно динамічнішою, ніж перша. Тут уже менше шкарпеткожерології, зате більше мандрів і відкриттів.

Після драматичних подій першої книги життя персонажів кардинально міняється. Професор Кадержабек, висміяний науковою спільнотою, не покидає наміру переконати усіх в існуванні шкарпеткожерів, а новина про диких африканських представників цього виду додає йому неабиякого запалу. Хихотунець, засумувавши за батьками, приймає сміливе рішення — вирушити на їхні пошуки до Африки (добре, що туди їде вантажівка з написом «Прага-Танзанія»! 🙂 Тим часом Ножака Дедерон, вожак шкарпаткожерів-шакалів, не загинув, як гадали усі, а, зализавши рани, вирішив поїхати на пошуки нової слави — таки-так, в Африку. Двоюрідний брат Хихотунця Рамік, дізнавшись про це, відважно вирушає за ним, аби попередити брата про небезпеку. Словом, всі дороги ведуть на гарячий континент, і читач вирушає туди слідом за героями.

А там чекають нові дивовижі: раптом виявляється, що не всі африканські шкарпеткожери голодують — декого загодовують до напівпритомності у Домі щастя сера Джеймсона (так-так, того самого, який створює віскі!), у заростях джунглів ховається дике плем’я Шанувальників шкарпеткожерської квітки, а в хатинці відлюдника мешкає мудрий і просвітлений йогін Магавішна. Тамтешні шкарпеткожери не менш яскраві — колишній цирковий артист товстунчик Бумка, його приятель (також охочий попоїсти смачних шкарпеток) Дев’ятка,  харизматична чорненька красуня Кава, кістляві і високі, мов примари, й ворожі до чужинців Шанувальники. З усіма ними не раз перетнуться шляхи головних героїв. Крім цього, вони нарешті знайдуть Рамона і Румілу, Хихотунцевих батьків. А ще по кілька разів втікатимуть з полону, блукатимуть, рятуватимуть друзів, мандруватимуть наземним і повітряним транспортом і призведуть до авіакатастрофи. Отож, читачу занудьгувати не доведеться 🙂

Веселі пригоди і кумедні малюнки (до речі, мій дворічний син дуже вподобав смішні мордочки шкарпеткожерів і вже кілька днів намагається їх скопіювати :)) ) — це те, чого від книжки чекають дітлахи, і вони це отримають. Батькам і загалом дорослим, крім цього, хочеться, аби книжка несла в собі якусь Глибоку Мудрість чи проговорювала виховні моменти. Заспокою: у книжці «Шкарпеткожери повертаються» і це є! На щастя, без прямих повчань, зате з доброю іронією (і, я б навіть сказала, стьобом).

Окрім загальнолюдських і загальноприйнятих для дитліту цінностей (дружба, відданість, симпатія), Павел Шрут говорить про важливість свободи (як фізичної, так і можливості робити вільний вибір), про те, що силоміць ти нікого не перевиховаєш і не ощасливиш, про шкідливість гіперопіки, про те, що узалежненість від чогось (дурманного запаху квітки, легенд, упередження щодо чужинців) зі сторони виглядає смішно і примітивно, тому її варто позбутися. Як на мене, деякі з цих тем явно розраховані не на дітей-читачів, а на їхніх батьків, і це класно — бо, читаючи дітям (з дітьми), вони отримують для себе хорошу тему «на подумати», а може, й переглянути свій стиль виховання. Зрештою, донести дітям важливість і ціну свободи, зовнішньої і внутрішньої,  — це теж потрібно.

До плюсів «Шкарпеткожерів» (як першої, так і другої частини) варто віднести і класний переклад, здійснений Олександром Стукалом. Перекладач не цурається зрідка вживаних слів та діалектизмів і дуже доречно вписує їх у текст. Ні, ніякої «непозбувної бентеги». Але на фразі «Хоч вони й були з усього племені найкмітливіші, але часом і трохи макоцвітні» мені хотілося сміятися і плескати в долоні від радощів. Бо ж наскільки це «макоцвітні» красивіше (і дотепніше!) звучить, ніж, наприклад, «навіжені», «дурні» чи «пришелепкуваті»!:)

Цитата:

«Брама заскрипіла й відчинилася.

Товстунці й пампушки з Дому щастя висипали на дорогу.

Світило сонце, і його промені бавилися в зеленому листі пальм.

Вітерець доносив духмяні пахощі джунглів.

А вдихнувши їх, усі вже знали, що на них чекає.

На них чекає непевність, яку називають таким урочистим і прекрасним словом «свобода».

Так, друга частина шкарпеткожерської серії мені сподобалася навіть більше, аніж перша. Тепер чекаємо на третю — «Шкарпеткожери завжди поряд». Сподіваюся, вона буде не менш (а може, й більш) цікавою, динамічною, мудрою, іронічною і смішною 🙂

Дякую Видавничому дому «Школа» за можливість прочитати цю книжку.

Павел Шрут

Галіна Міклінова

Оставить отзыв