«Люди в гніздах» Олег Коцарев

Такий роман міг би написати кожен другий українець. Авжеж, у багатьох із нас є що розповісти про предків, які воювали по різні боки фронтів, змішали у своїх жилах кров різних народів, балакали різними мовами, а іноді й молилися різним богам.  Але далеко не в кожного другого є той письменницький талант, спроможний перетворити приватну історію свого роду — хай навіть у ньому є кілька посаджених на палю і страчених в інший спосіб, кілька зрадників і колаборантів, кілька геніїв і поетів, гультіпак і ворожок — на художній твір, який поведе читача (сторонню людину!) за собою.

«Не знаю, що це було, але це було круто!» Якщо озвучити першу думку, яка виникла у мене після прочитання книжки, то вона виглядатиме саме так:)  Роман Олега Коцарева, зшитий із родинних переказів і документів, уривків зі щоденників, листів та протоколів допиту, із зафіксованих в історії фактів і авторських спроб — більше чи менш правдоподібно — реконструювати те, що відбувалося з героями оповіді, лише на перший погляд нагадує родинну сагу. Бо, окрім пунктирних ліній біографій персонажів, містить ще й фрагменти альтернативної історії, фантазійні епізоди із потойбіччя і зовсім уже фантасмагоричний (ох, і який іронічно розкішний!) фінал!

Узагалі, у цьому романі легко загубитися, заплутатися у Крамаренках і Устименках, Олегах і Вітьках. Можна, звісно, виписати їх десь у блокнот,скористатися генеалогічним деревом, зробити все те, що ретельні читачі роблять, наприклад, з героями Маркеса (з численними Буендіа таки справді без півлітри  олівця не розберешся). Але я пропоную не ставитися до тексту аж так серйозно і не намагатися запам’ятати, хто кому брат, тесть чи швагро. Якщо з легким серцем мандрувати від одного епізоду до іншого і віддатися невидимій течії невидимого сюжету, то дуже скоро вловиш внутрішній ритм оповіді, який допоможе розібратися, що тут узагалі відбувається, у цьому романі, і отримати від цього читацьку насолоду 🙂

Що вигідно вирізняє «Людей у гніздах» від більшості порядних сімейних саг — відсутність пафосу, якась така гранична чесність, на межі зі стьобом, у змальовуванні персонажів (нагадаю — предків оповідача), а головне — добра доля (само)іронії. Без іронії не обійшлося і в ілюстраціях, які спершу сприймаєш як серйозні документальні фото, поки не помічаєш у них кумедні детальки — там на ганку родинного дому розсілася міні-трійця з Ялтинської конференції, там на руках у старої жінки чорне мікропоросятко, там НЛО над містом. І ти розумієш: камон, не сприймай усе так буквально і так всерйоз, це просто колаж, що тексти, що фото. Які, втім, складається в  живу історію, що ілюструє всю непозбувну бентежність нашого буття.

Думаю, фахові літкритики ще зійдуться у суперечці щодо жанрової специфіки роману, наявності або відсутності «постмодерністської деконструкції» і художньої цінності загалом. Я ж суджу з точки зору читача, і я-читач лишилася цілком задоволеною. Мені не було нудно, і книга прочиталася буквально за два вечори. Дуже сподобалася іронічність автора і те, як він працює із мовою. Сподобалася структура і всі ці інтернетівські штучки — геотери і хештеги, прописані на початку кожного розділу. Але, разом з тим, я не можу спрогнозувати, яким читачам цей роман сподобається так само. Тому пробуйте — і дізнаєтеся, на ваш смак «Люди в гніздах» чи не на ваш 🙂

Олег Коцарев

 

Оставить отзыв