«Чорний дощ»

Життя підлітків іноді забарвлене у вкрай депресивні кольори. У колір чорного дощу. У колір сліз, які течуть із густо нафарбованих очей. Про це — у новій книзі, яка незабаром вийде друком у рамках підліткової серії ВЦ «Академія».

Ця історія присвячується усім юним жителям невеликих містечок, які прагнуть із них вирватися,  тим, яким це не вдалося зробити, і тим, які навіщось повернулися. Бо ні втеча, ні повернення не гарантують радості. Але можуть принаймні дати якийсь шанс — і саме за нього хапаються герої цієї повісті.

Оповідач — старшокласник з проблемами у стосунках із батьками і з талантом до створення графіті — розказує про своїх жінок, свої стосунки, свої мрії. Мрія у нього із другом Сашком одна на двох — колись нарешті сісти на той потяг, який мчить до столиці, і забратися подалі. Сашко марить музикою і вірить, що все у нього вдасться. У цьому хлопцеві, мабуть, найбільше з-поміж усіх героїв любові до життя. І вона його зрештою і врятує. А в юнака-оповідача — любов більш земна. І об’єктам його любові може забракнути сил, аби його врятувати. Чи бодай врятуватися самим.

Є Марта, трохи старша, але все ще молода жінка, яка після багаторічної «втечі» повертається у містечко. У столиці їй, здається, велося не так і погано — і чоловік (був?) заможний, і авто он є. Але примари минулого не змогли відпустити її — за ними й полеіла до рідного міста. От тільки виявилося, що тут її ніхто не жде. І замість колись коханих очей зустріла майже такі ж, схожі. Куди вони її приведуть — у щастя чи у погибель?

Є Ліза, яка втекла, побачила пекло і повернулася. І вдома продовжила від того пекла втікати — в алкоголь, наприклад, чи в розказування жахливих історій про «одну мою подругу», в якій слухачі впізнавали саму Лізу, але не подавали вигляду.

Є Елька, якій було так боляче через зраду батька, що вона роками втікала від цього болю в чужі обійми, в чужі міста, в наркоту врешті-решт. Маленька дівчинка в дорослій сукні, яка відчайдушно прощалася зі своїм дитинством, але зовсім не дорослішала, хіба старіла.

«Чорний дощ» — це історія про деструктивні стосунки і фанатичні любові. Сильні, як ураган почуття, про які так часто мріють підлітки — щоб кохання, як у кіно. Тільки, на відміну від кіношних, з хеппі-ендами, ці не закінчуються нічим хорошим. Це історія про порожнечу, яка зяє між батьками і дітьми, і яку ніхто не прагне подолати. Це історія про нудьгу і безнадію, яка виїдає ізсередини і яку не вдається заглушити навіть найбільш відчайдушними вчинками. І маю сказати, що ця історія, попри всю гіркоту і чорноту, місцями дуже поетична.

«Є речі, про які не можеш розказати. І не розказати не можеш. Вони точать тебе зсередини, як шашіль, перетворюючи нутрощі на трухлявину. І від цього існує єдине спасіння — виговоритися».

Ользі Лілік вдалося написати дуже неоднозначний текст, дещо притчевий, навіть казковий, але водночас реалістичний до чорноти. Зізнаюся: останні 20 сторінок мені було страшно дочитувати. Бо вже було цілком зрозуміло, що нічого хорошого можна не чекати. Лише мовчанка на цвинтарі мрій і руїнах планів. Лише (само)знищення. Підлітковий максималізм, який кидається у крайнощі і, на жаль, не може втриматися, аби не розтоптати паростки чогось хорошого і світлого.

Через такий стан і такі настрої більшою чи меншою мірою проходять майже всі підлітки. Але в когось є близькі, готові підтримати, вислухати чи бодавй помітити, що щось не так. У когось є вдосталь внутрішньої сили, аби відштовхутися від дна і випірнути. В героя-оповідача  з «Чорного дощу» нема ні того. ні іншого. Тому фінал оповіді цілком логічний, але від того не менш сумний.

Дечого у тексті мені таки не вистачило. Хотілося б більше дізнатися про Марту, таку загадкову і дивну, і справді більше схожу на Мавку, ніж на живу жінку. Хотілося б більшої присутності в цій історії батьків хлопця. Але якщо поміркувати, то, може, все так і має бути? Може, ці білі плями з Мартиного життя лише мають підкреслити її неземну, відірвану від світу сього натуру? Може, епізодичні появи батьків лише відтінює те, яку незначну роль відігравали вони для сина, як переймалися своїми клопотами, а не одне одним? Може, у тексті все правильно, просто неправильно у житті, і від цього усі проблеми?

Сказати, що ця книжка мене вразила — не сказати нічого. Вона зачепила якісь дуже задавнені больові точки — ні, не сюжетом, а самим своїм настроєм. Так, безтурботною її не назвеш. Так, не всім буде просто її читати. І я навіть не впевнена, що її варто рекомендувати геть усім підліткам. Але тим, хто почувається, наче все пішло якось не так, тим, хто шукає глибоких емоцій, тим, хто хоче зрозуміти себе чи когось із близьких, читати варто. І, традиційно, дуже раджу цю книжку батькам тінейджерів. Бо самі підлітки зазвичай мовчать про свої переживання і турботи, про те, що їм болить і їх мучить. І такі книги, як «Чорний дощ», допомагают ці внутрішні проблеми побачити.

 

Ольга Лілік

Оставить отзыв