«Багато веселих історій» Віталій Кириченко

У дитинстві я дуже любила слухати мамині історії про її дитинство. «Мам, розкажи, як ти була маленькою!», — канючила я, а потім і мої молодші брати. А що мама дитиною була непосидючою, не боязкою і мала багату фантазію, то реальні історії з її дитинства нагадували чи то трагікомедію, чи то веселий екшн з елементами трилера. Давно я цих оповідок не чула й не усвідомлювала, як скучила за ними, поки не взяла книжку Віталія Кириченка. «Багато веселих історій» нагадали мені мамині розповіді — бешкетні, веселі, дуже прості, але разом з тим дуже смішні. І, як запевняє автор, цілком правдиві.

«Коли я був маленьким хлопчиком…», «Коли мені було п’ять/шість/чотири…», «Коли я ходив у дитячий садочок…» — так починаються майже усі оповідання, яких у книжці більше півсотні. Ці історії могли б статися чи не з кожним хлопчиком, чиє дитинство  минало у ті часи, коли не було гаджетів, мультики по телику показували максимум один раз на день, зате попа просила пригод, а фантазія допомагала знайти їх за кожним рогом 🙂 Читаючи оповідання Віталія Кириченка, віриш, що так усе й було, як пише книжка — і кішки, фарбовані зеленою фарбою, й спроби добути мед з осиного гнізда, і кулінарні експерименти, вичитані з книжок (дізнатися, які ж вони на смак, ті каштани!), і ігри з підручними матеріалами (так, я теж, як і герой-оповідач, любила бавитися бабусиними гудзиками і вигадувати про них історії!).  Ефект впізнавання дарує дуже теплі і приємні емоції. І тим батькам, які самі були дітками до того часу, як весь світ поринув у віртуальне життя, хотітиметься не лише читати своїм малюкам вголос ці оповідання, а й доповнювати їх власними історії.

Не всі вони, до речі, дуже позитивні. В деяких описано прикрий досвід, коли дитина стикається із тим, що дорослі не завжди поводяться чесно і порядно. Автор не виправдовує негідні вчинки. Але разом з тим і не намагається повчати дітлахів. Більше того, часто навіть з висоти життєвого досвіду оповідача лишається на боці героя-дитини: мене насварили, але я й досі не розумію, чому/не вважаю, що зробив щось не так.

Окремого лайку варті ілюстрації, які, до речі, теж створив Віталій Кириченко. Акварельні малюнки виглядають так, наче їх малювала дитина. Трішки схематично, але дуже мило й кумедно. А ще їх тут дуууже багато! Назва кожного розділу прописана-промальована, малюночки заповнюють вільні місця на полях і наприкінці розділів, плюс до кожного оповідання є окрема ілюстрація. Яскраві, смішні, а часом навіть відверто хуліганські, ці ілюстрації привертають увагу дітлахів і викликають усмішку (добре, в окремих випадках — навіть регіт).

Разом із тим, є у книжці і два дискусійних моменти, про які я б хотіла поговорити.

Перший — це гендерний баланс стереотипи. Зрозуміло, що герой-оповідач книжки — хлопчик, розповідає він переважно про себе, іноді про своїх друзів-хлопчаків,відтак дівчачих/жіночих персонажів тут дуууже небагато. У кількох оповіданнях згадується «бойова подруга» Оленка, яка якось повелася не дуже чесно, але загалом не є стереотипною «принцесою», і це приємно. Однак є у збірці оповідання «Добре бути дівчинкою», в якому йдеться про те, як герой, який у дитинстві був схожим на дівчинку, на 8 березня пішов з татом по подарунок для мами, і на ринку йому продавці дарували квіти/фрукти, приказуючи «Яка гарна дівчинка!». Власне, в назву оповідання і винесений той висновок, який робить з цієї ситуації герой. Хоча ситуація дійсно і типова, і кумедна, але оцей меседж — «гарним дівчаткам просто так дарують подарунки» — якось муляє.

Якщо ці історії — дійсно реальні випадки з життя автора, то, напевно, недоречно буде йому радити додати більше дівчачих персонажів. Але, можливо, варто було б подумати над розставлянням акцентів.

Другий — це історичні моменти, пов’язані з (де)комунізацією. Зважаючи на те, що ця збірка — про реальне дитинство, яке припало на радянські часи, я, чесно кажучи, з острахом чекала, що зустріну піонерів чи умовно кажучи «морозиво за 3 копійки».На щастя, нема тут ні їх, ні жовтенят — ніякої відвертої радянщини. Зате є дід-ветеран. І парад, на який той бере внука. Ну і всі необхідні атрибути — медалі, червона зірка на обеліску, червоний прапорець в руках дитини.

Треба віддати належне автору — він дуже акуратно прописує цю історію. Тут нема пропаганди радянського минулого, а напис на червоному прапорцеві «Другий Український» підкреслює, що це все-таки український ветеран. Чи доречні така історія і така ілюстрація в сучасному українському дитячому виданні, якщо в них нема нічого аж такого крамольного? Не знаю. У мене це викликало очевидні і не дуже приємні асоціації. Але у дитини,яка виросла уже без цього бекграунду, їх може і не з’явитися. Червоний прапорець — просто червоний (а що — гарний колір, святковий), ветеран — ну, ветеран, а що зірки й ордени на ньому не дуже українські — ну так, тоді були такі. Зрештою, можливо читання цього оповідання буде гарною нагодою поговорити з дитиною про історію. А може, на ній взагалі не доведеться акцентувати увагу, і цей текст буде просто текстом про те, що старі дідусі, яких діти іноді соромляться, мають за своїми плечима таке минуле, за яке ними можна по-справжньому пишатися… Словом, як зважати на такі неоднознічні моменти, вирішувати самим батькам.

Мені з загалом книжка сподобалася. А позаяк дитячі видання я зазвичай тестую і на своїх дітях, то розкажу і про їхню реакцію 🙂 Старша, дев’ятирічна Саша звернула увагу на книжку, яка лежала на столі, розгорнула навмання, щоб глянути, що там, — і так, стоячи біля столу, прочитала три оповідання. Не могла відірватися 🙂 Хоча для неї вони уже трохи запрості, але читати було цікаво. Молодший Назар, якому всього 2,5 роки, текстом ще не особливо цікавиться. Але він так залип на ілюстрації! Носить книжку за собою, гортає, сміється. Тож думаю, за який рік Віталій Кириченко знайде в його особі вдячного читача))

Дякую видавництву «Час майстрів» за можливість прочитати цю книжку.

 

 

Оставить отзыв