«Правда» Террі Пратчетт

А правда полягає у тому, що досі я Террі Пратчетта не читала. І познайомитися з ним мені було страшно цікаво — і трішки просто страшно. Бо коли йдеться про творчість письменника-фантаста, який створив свій великий книжковий фентезі-світ (а цикл романів «Дискосвіт» налічує більше 40 книг, на мінуточку), то завжди є ризик, що ти щось прогавиш, не зрозумієш якихось внутрішніх жартів і взагалі будеш не в темі. Власне, тому я й обрала для знайомства «Правду» — бо вона стоїть поза всіма циклами.

Ну ок, насправді, ще й тому, що в ній ідеться про нелегку газетярську долю. Фішки, проблеми і переваги вільної регіональної преси — ооо, скільки тут знайомого! І те, що люди купують газету, щоб побачити у ній своє ім’я, тож чим більше імен буде згадано, тим більше покупців (приблизно про це нам минулої осені казали і в найбільшій газеті Підкарпатського воєводства Польщі, пояснюючи, чому в них стільки уваги приділяють темі спорту), і те, що яскраві вигадані історії (смаженину) люблять більше, аніж серйозну аналітику (свіженину), і нестача грамотних авторів, і проблема з тим, що хтось аж надто хоче потрапити на шпальту, а хтось дуже не… Скажу чесно, дещо у видавця «Часу» аж захотілося перейняти (що саме — не скажу :)). І вже точно закортіло назвати «Правду» мастрідом для усіх газетярів.

Окрім такої цієї теми — такої рідної для мене, ще одна незаперечна перевага роману — яскраві персонажі. А що в містечку Анк-Морпорк, де відбувається дія «Правди», змішалось все:коні, люди і печенько   живуть представники різних рас — люди, тролі, гноми, ельфи, големи і навіть вампіри з перевертнями, то на її сторінках ви зустрінете справді унікальних осіб. Наприклад, вампіра-фотографа, який ефектно, з вересками, розсипається на попіл після кожного знятого фото. Чи не в міру балакучих тварин. Чи особливо жорстокого злочинця-найманця (а заразом наркомана-невдаху), який розуміється на антикваріаті і творах мистецтва, як справжній поціновувач-експерт. Чи Короля Золотої Ріки, який на цій Золотій Ріці і збудував своє багатство, але що то за ріка, я вам не скажу, бо раптом ви зараз саме їсте…)) Ну, ви зрозуміли, — тутешніх персонажів можна вивчати як унікальні екземпляри з колекції дивовиж і химер.

І ще одна, суттєва річ, через яку варто читати і любити «Правду», — це неповторний гумор Пратчетта. А що великою мірою він побудований на грі слів і понять, то засмакувати його не можна було б без віртуозної роботи перекладача. І Олександр Михельсон таки впорався із цим неймовірно. А чого варте цитування українських реалій! Не позбавлятиму вас радості відшукування і упізнавання їх, але скажу тільки, що у тексті мінімум двічі можна натрапити на Гімн України, і мінімум по разу — на Вакарчука і Подерев’янського. Кайф! 🙂

А ще у цієї книги (та й, підозрюю, у всієї серії) несамовито красиве оформлення — не лише палітурки, а й форзаців. Це вже «Аграфка» постаралася 🙂 Так що купуйте, читайте, насолоджуйтеся!

Читати з… свіжою пресою і міцною кавою.

Оставить отзыв