«Поміж сірих сутінків» Рута Шепетіс

Романи для підлітків на історичну тематику часто стають бестселерами — згадайте навіть «Крадійку книг». Написані яскраво й емоційно, вони, може, і спрощують деякі речі, але знайомлять молодих читачів з обставинами, у яких доводилося жити і виживати їхнім одноліткам, з дилемами, які перед ними поставали, з вибором, який вони були змушені робити у вкрай важких умовах. Часто такі книги виходять далеко за межі цільової аудиторії — ними зачитуються і школярі,і дорослі. «Поміж сірих сутінків» — одна із таких книг.

Про авторку. Руту Шепетіс називають однією із найвідоміших литовських авторок, хоча народилася і мешкає вона в США і литовською мовою майже не розмовляє. Переклади її романів вийшли у більш ніж 50 країнах світу, окрім Росії. Кажуть, це принципова позиція авторки — не мати справу з видавництвами, власники яких належать до оточення нинішніх господарів Кремля. Рута Шепетіс першою серед американських авторів підліткової літератури здобула право виступити в Європарламенті з доповіддю про історію тоталітаризму у країнах Балтії. А роман «Поміж сірих сутінків» став бестселером The New York Times, отримав купу нагород і номінацію на Медаль Карнегі, а також увійшов до шкільної програми з літератури у 21 штаті.

Про сюжет. «Поміж сірих сутінків» — це історія щасливої і успішної литовської сім’ї, яку, як і тисячі інших сімей, Совєти розлучили депортували аж у  Заполяр’я. Це історія п’ятнадцятирічної Ліни, талановитої художниці, яка в темних тісних вагонах для худоби і в маленькій брудній хатинці алтайки на клаптиках паперу, носовичках і шматочках дерева малює те, що бачить дорогою.  Мапи і пейзажі, портрети людей, яких стрічає на цьому пекельному шляху. І сподівається, що ці малюнки потраплять до її тата і по них, як по слідах, він знайде її. Це історія її маленького брата Йонаса, який у свої 11 років мусить подорослішати на добрі півстоління і дбати про всю сім’ю. Це історія їхньої мами Елени, яка відчайдушно б’є свій дорогий кришталь і вишукану порцеляну, перш ніж востаннє переступити поріг дому, щоб російські зайди не втішалися тим, що було частинкою їхнього життя. А потім, у найбільш важких і диких умовах, має силу виглядати і поводитися так гідно і порядно, що надихає своїм прикладом всіх довкола. А ще це історія про страждання і безнадію, про довгі сірі сутінки полярної зими, про голод і виснаження і про те, що дехто лишається попри все людиною, а декому такі прості людські речі, як співчуття і доброта, просто недоступні.

Про враження. Поки я читала цю книгу, відчувала, що мене, як і героїню роману Ліну, все переповнює ненависть. Ненависть до Совєтської Росії і до тих її наступників, які зараз сидять у Кремлі і переймають її методи. І водночас почуття солідарності з усіма тими народами, які постраждали від совєтських злочинів. Бо не лише литовці, а й латиші та естонці зазнали принизливих депортацій і винищення інтелектуальної й культурної еліти. А також, більшою мірою, поляки і, звісно, українці. Про те, що така біда спіткала не тільки Литву, говорять і герої роману. А ще деякі із них, як і Ліна, принципово відмовляються вчити російську — мову катів та окупантів.

«Поміж сірих сутінків» — не документальна книжка, але написана на основі численних спогадів литовців, які пережили депортацію і роки заслання і повернулися додому. І є підстави вірити, що все дійсно було так — і пекельно важка робота за 300 грамів хліба на день, і те, що хворих не лише не лікували, але й позбавляли їжі (бо ж хто не робить — той не їсть), і що людей привезли у Заполяр’я і викинули на голому полі, сякі-такі хижки вони будували з деревини, виловленої в морі, і дров для них теж не передбачали, а коли була снігова буря, то й не годували (бо в бурю неможливо працювати, а хто не робить…).

І в цих страшних умовах, запевняє авторка, було місце для любові, самопожертви, допомоги і виручки. Для вчинків безкорисливих і зворушливих. Вони проймають  — до щему в серці і сліз в очах. Так, читаючи цю книгу, ви — з великою ймовірністю — будете плакати. Мене чомусь вразив епізод з мертвою полярною совою, яку дівчинка, ховаючи під пальтечком (бо ж в’язням навіть підбирати падаль заборонено!), п’ять кілометрів по снігу і морозі несе в імпровізовану юрту.

Як ви вже мабуть зрозуміли, книжка ця не радісна і не легка. Але й депресивною її назвати не можна. Бо попри все те зле, що стається з ними, Ліна вірить: вони повернуться додому. І її віра надихає тих, хто поряд. Боротися, виживати, вірити в те, що вони ще побачать свою прекрасну Литву. Навіть якщо через кілька десятків років…

Читати з… вдячністю за теплий дім, сім’ю і хліб насущний, який маєш щодня.

Рута Шепетіс

Оставить отзыв