«Моя бабуся просить їй вибачити» Фредрік Бакман

Між Ельзою і її бабусею 70 років — одній 7, іншій — 77. Здавалося б, ціла прірва. Але насправді ці дві дивачки набагато ближчі, ніж будь-хто у цілому світі. Ельзу не люблять в школі за те, що вона не така, як усі, — надто розумна, надто свідома себе, як на свій вік. Бабуся теж не така, як усі, але більшість людей її чомусь любить і прощає найбожевільніші речі (аж до стріляння по перехожих із рушниці для пейнтболу і метання в поліцейського мавп’ячих екскрементів). З Бабусею Ельза почувається так, наче за її плечима могутня армія. Це одна з Бабусиних суперсил. А ще вона відкрила онучці дивовижну Країну Спросоння з багатьома королівствами, в якій живуть принцеси і лицарі, сильні і віддані вурси і небезпечні тіні, з якими бореться воїн Вовче Серце…

А потім Бабуся помирає (ні, це не спойлер, це відбувається майже на початку), але лишає Ельзі лист, який вона має передати одному з мешканців їхнього великого будинку (де живе і Бабуся, і Ельза з мамою та вітчимом, і надто правильна Брітт-Марі та надто зверхній Кент, і таксист Альф, і Мод, яка всіх пригощає «мрійками» і жінка-в-чорній-спідниці, і п’яниця, і багато інших, включно з таємничим Страхолюдом). І з цього листа починається велика пригода Ельзи — не завжди проста і не завжди радісна, схожа радше на випробування-ініціацію, ніж на розважальний квест. Але в ході цього випробовування дівчинка по-новому відкриває звичний світ, знайомиться з тими, хто все життя перебуває поряд із нею, дізнається, ким у реальності є мешканці Країни-Спросоння, знаходить друзів, і коли закінчується ця довга пригода — а закінчується вона, треба сказати, не без втрат, то Ельза розуміє: хоч і її «армія», її Бабуся більше не поряд, та вона тепер не самотня.

Бакман проникливо і водночас дотепно пише про важливі речі і ділиться мудрістю, якої, мабуть, не вистачає кожному з нас. Він розповідає про те, як захищати своїх людей і свій замок. Любити навіть тоді, коли сердишся так, що можеш залаяти до смерті. Пробачати тим, кого любиш, навіть якщо вони поводилися, як повні придурки, — бо всі люди в певні моменти життя так поводяться. І ділитися мріями — чи маленькими «мрійками».

Фредрік Бакман

Оставить отзыв